Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

——— 7 ———

Коли він нахилився ближче, його подих ледь торкнувся моєї щоки, і це відчуття здавалося настільки неочікуваним, що я застигла, не знаючи, як реагувати. Моє серце знову забилося сильніше, але тепер цей ритм віддавався солодким хвилюванням у кожній клітинці мого тіла. Чи справді я цього хотіла?

— Так, ваша світлосте, — тихо промовила, не впізнаючи власного голосу.  

— Радимир.

— Так, пане Радимире.  

— Ні, просто Радимир. Принаймні, коли ми вдвох.  

Я здивовано підняла на нього очі. Його посмішка була майже невловимою, але вона розтопила частину тієї стіни, яка виникла між нами після сварки. Вже зовсім скоро я відчула, як його руки м’яко торкнулися моєї талії, і від цього дотику все навколо наче втратило значення. Я знову забула, як дихати…

— А як же етикет? — пробурмотіла я собі під ніс.

— Начхати, — відповів граф, несподівано нахилившись і взявши мене за підборіддя. — У крайньому випадку, я завжди можу зробити так, щоб ви забули про те, що зараз станеться.  

— А що зараз станеться? — прошепотіла я, і голос мій зрадницьки здригнувся.

Серце гулко билося, і я навіть не впевнена, чи Радимир цього не чув. Його обличчя опинилося зовсім поруч. Його губи торкнулися моїх. Я на мить навіть завмерла, відчувши їх дотик.  

— Ви не дали мені ляпаса, панно, хоча мусили, — посміхнувся Радимир. — Потрібно буде сказати Ладі, щоб вона ще раз пояснила вам, як слід поводитися із чоловіками.  

За мить посмішка графа стала хитрішою, і, перш ніж я встигла щось відповісти, він притягнув мене ближче до себе. Його губи знову торкнулися моїх, але цього разу з більшою рішучістю.  

— Що це означає, ваша світлосте? — простягнула я руки вперед, намагаючись створити між нами хоч якусь відстань, але серце відчайдушно калатало.  

Притискаючи мене однією рукою, він іншою м’яко провів пальцями по моєму волоссю. Його теплі губи торкнулися мого носа, і я відчула, як щоки запалали. Погляд відразу ж відвівся у бік, наче це могло приховати моє збентеження.  

— Це нечесно, пане Радимире.  

— Ні, нечесно бути настільки милою. — Він нахилився ближче, доторкнувшись своїм лобом до мого. — І змушувати мене постійно нервувати.  

— Я не змушувала, — тихо заперечила я, але Радимир лише хитнув головою, і його очі зустрілися з моїми.  

— Ще й як змушували, панно, — прошепотів він. — І навіть зараз змушуєте. Коли ви поруч, я постійно боюсь зробити або сказати щось не те. Однак коли ми не бачимось, мені ще гірше.  

Його рука лагідно торкнулася моєї щоки, і я відчула, як усередині знову піднімається хвилювання.  

— Я вже не можу дочекатися нашого весілля і водночас боюсь його більше за будь-що, — його слова прозвучали так щиро, що я не змогла стримати легкого здивування. — Мені було б значно легше, якби ви відмовили мені. Та ви цього не робите. Навіть зараз. Я вже не знаю, що мені з цим робити.  

— Може, тоді не потрібно нічого робити? — прошепотіла я, наважуючись подивитися в очі графу. — Нехай все йде так, як має.  

Губи Радимира розтягнулися в усмішці. Він трохи відкинув голову назад, але не послабив обіймів.  

— До речі, панно, — заговорив Радимир знову, — завтра приїжджають ваші сестри. Тож завтра ніяких занять не буде. Можете поспати трохи довше. Однак післязавтра Вілена знову розбудить вас. Я наказав їй будити вас кожного ранку, крім завтра. Сподіваюсь, вона добре виконує свої обовʼязки і допомагає вам, як слід?  

— Так, пане Радимире, — кивнула я, стримуючи усмішку. — Вілена дуже старається. Володимир не дає їй розслабитися ні на мить. Здається, наче він завжди поруч і спостерігає за всім, що відбувається в маєтку.  

Ці слова змусили Радимира тихо засміятися, і я відчула, як напруга між нами поступово розчиняється. 

Ми повільно їхали вузькою стежкою серед густих лісів, де між деревами проглядалися золотаві промені. 

— Скажу йому, щоб він відносився до неї трохи м’якше, — сказав Радимир. — Все ж раніше в неї було обов’язків поменше, коли вона працювала в домі ваших батьків. Та незабаром Вілена вже буде особистою служницею графині Златогорської. Цілком очікувано, що Володимир вимагає від неї відповідної поведінки. Хоча іноді він буває занадто суворим.  

Його слова змусили мене задуматися. Я підняла очі на Радимира: 

— А що він взагалі за людина, цей Володимир?  

— Він є моїм духовним наставником і ключем до світлого і кращого життя. Те, що Володимир робив раніше і робить для мене зараз, виходить далеко за обов’язки гувернера.  

— Це якось пов’язане з вашим… даром? — несміливо припустила я.  

— Так, саме Володимир є тим, хто допомагає мені жити відносно спокійним і тихим життям. Він для мене значно більше, ніж звичайний вихователь чи слуга. Він ніби другий батько.  

Його слова проникли в саме серце. Я раптом відчула дивне тепло, змішане з ніжністю та вдячністю. Радимир був не сам у своїй боротьбі з прокляттям, не сам у цих випробуваннях. Хтось піклувався про нього, підтримував його. І я хотіла дізнатися більше: як саме Володимир допомагав? У чому полягала його підтримка? Та я лише міцніше вхопилася за луку сідла, намагаючись приховати ці думки.  

— Скажіть, пане, а ви ніколи не намагалися зробити щось зі своїм здібностями?

Питання вискочило майже несвідомо, я не могла втримати його в собі. Мене сильно вже непокоїло те, як графу доводиться розплачуватися за дурість свого предка. Що взагалі могло підштовхнути Ярослава до такого рішення? Які мотиви він мав?  

Радимир трохи нахилив голову, і його обличчя раптом стало сумним. Мовчання затягнулося, а ліс навколо нас ніби завмер в очікуванні.  

— Як і ви, панно, свого часу я намагався розібратися, в чому тут справа, — заговорив граф нарешті. — Але могилу Гот’є де Сент Круа мені знайти не вдалося. Все ж минуло вже більше чотирьохсот років. Більше того, я навіть не знайшов жодного записника мого предка, хоча вони мали в нього бути. Він точно кудись записував свої роздуми й спостереження. Скоріше за все, десь серед них є й умови його угоди з духом Гот’є. Якби ж тільки дізнатися, про що саме вони тоді говорили. Заради чого один із Златогорських міг покласти на ваги душі всіх нас? Але боюсь, що це назавжди залишиться таємницею. Можливо, єдиний вихід — це і справді взяти на виховання дитину з бідного кварталу.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍