Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

— В такому разі, ваша світлосте… Чи побажаєте ви, щоб я ніколи не завагітніла?  

— Ні, цього я точно не зроблю. Це було б надто жорстоко з мого боку.  

Наступного дня, як він і казав, до мене приїхали мої сестри — Ганна та Анастасія. Вони завжди були допитливими, але цього разу їхній інтерес перевершив усі межі. Ледь переступивши поріг маєтку, вони почали завалювати мене запитаннями. Я ледве дотягла їх до своєї кімнати.

— Ну, і як тобі живеться під одним дахом із майбутнім нареченим? — захоплено запитала Ганна, оглядаючи її.  

Кімната була просторою, затишною, хоча й трохи похмурою через темну обшивку стін і важкі портьєри. Всюди були меблі з темного дерева — різьблене ліжко з високим узголів’ям, комод із дзеркалом та два витончені крісла біля каміна.  

— Чим ви взагалі займалися цього тижня? — продовжувала Ганна, поки я запрошувала їх присісти.  

— І головне — який він, граф Златогорський? — підхопила Анастасія, знімаючи капелюшок і швидко виправляючи пасма свого русявого волосся.  

— Та цілком звичайний, — посміхнулася я, намагаючись приховати розгубленість від їх допитливості. 

Та Ганна була вже надто жвавою й настирливою. Її хвилясте каштанове волосся спадало на плечі, обрамляючи обличчя з тонкими рисами та великими, завжди сяючими очима. Вона постійно рухалася, не могла всидіти на місці, перебираючи то складки сукні, то пасма волосся. На відміну від неї, Анастасія, з її тендітною фігурою, м’якими рисами обличчя й спокійним характером, виглядала майже мовчазною. Її світле волосся було зачесане назад і заплетене в тугу косу, а очі випромінювали тепло й розсудливість. 

— А як він виглядає? — не вгамовувалася Ганна, обернувшись до мене з хитрим блиском у погляді. — Справді такий потворний, як про нього кажуть?  

Від цього питання у мене всередині щось стислося. Я перевела погляд до вікна. Звідти відкривався вид на внутрішній двір, оточений високими, вкритими плющем стінами. 

Біля фонтану, обвитого мохом, стояв Радимир у своїй звичайній чорній одежі. Він виглядав задумливим і зосередженим, наче чекав когось чи щось важливе.  

— Ні, — нарешті відповіла я, змусивши себе посміхнутися. — Он він стоїть.  

Дівчата відразу ж підбігли до вікна.  

— А він і справді увесь у чорному, — розчаровано зітхнула Ганна, трохи відступаючи назад. — Ну, так і знала.  

— А який у нього голос? — подивилася на мене Анастасія. Її очі світилися не так цікавістю, як легким хвилюванням. — Як він розмовляє? Є проблеми з дикцією?  

— Ні, немає, — відповіла я нервово. Їхній інтерес почав мене дратувати, хоча я розуміла, що вони просто хвилюються за мене.  

Тож вирішила змінити тему й запросила їх перекусити. Ми пішли до їдальні, і я намагалася уникати їхніх поглядів. Їдальня була однією з найвеличніших кімнат у маєтку. Висока стеля з балками створювала відчуття простору, а велетенський камін у кінці зали додавав затишку. 

Довгий стіл із темного дерева, застелений тонким льняним обрусом, тягнувся майже через усю кімнату. До нашого приходу на столі вже стояли вишукані страви: теплі пироги, свіжоспечений хліб і сир із травами.  

— Як там тато? З ним усе гаразд? — запитала я, коли ми сіли. 

Я намагалася зберігати спокій, але моє хвилювання видавали руки, які крутили серветку.  

— Та наче, — насторожено відповіла Ганна, не відводячи очей від пирога, який вона собі відрізала.  

— Кілька днів тому я отримала листа від матері, — сказала я, нарешті підвівши голову. — Вона писала, що він поводиться якось дивно й обіцяла приїхати, щоб з’ясувати, в чому справа.  

— Все гаразд, не хвилюйся, — втрутилася Анастасія, лагідно взявши мене за руку. — Думай краще про весілля. З усім іншим ми самі якось розберемося.  

Але її слова не змогли розвіяти моїх тривог. Я добре знала, що батько завжди був обережним і стриманим у своїх вчинках. Щось мусило статися, якщо навіть мати збиралась приїхати.  

Чи міг граф змусити його щось забути? А якщо так, то що саме? Що вони ще могли обговорювати того ранку в кабінеті, окрім приданого?