Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

 

— Тао, що між вами було насправді? — її голос був тихий, але в ньому відчувалася напруга.

 

Тао на мить замовк, потім важко зітхнув:

 

— Ліан була моєю найкращою подругою ще в тому місті, де я жив раніше. Вона завжди була поруч, але… я ніколи не відчував до неї того, що відчуваю до тебе.

 

Емілія відчула, як її серце стиснулося. Вона хотіла вірити йому, але щось у словах Ліан не давало спокою.

 

— Я хочу тобі довіряти, Тао. Але мені важко…

 

Тао зупинився й взяв її за руки:

 

— Еміліє, ти для мене — найважливіша. Якщо щось не так, я хочу знати. Будь ласка, не відштовхуй мене.

 

Вона кивнула, і вони обійнялися, відчуваючи, як напруга трохи спадає. Але все одно залишалося відчуття, що буря ще попереду.

 

Наступного дня у школі з’явилася нова учениця — й це була Ліан.

 

Коли вона увійшла до класу, Тао відвів погляд, а Емілія відчула, як її серце пропустило удар. Ліан поводилася так, ніби нічого не сталося, і сіла за парту просто позаду Тао.

 

Протягом усього уроку Емілія не могла зосередитися, відчуваючи, як напруга росте. Вона помітила, як Ліан кидала швидкі погляди в бік Тао, і це тільки підсилювало її неспокій.

 

На перерві Ліан підійшла до них.

 

— Привіт, — вона посміхнулася, але її очі залишалися холодними. — Тож, ви разом?

 

— Так, — відповіла Емілія, стиснувши руку Тао.

 

Ліан лише знизала плечима:

 

— Цікаво. Подивимося, як довго це триватиме.

 

Вона розвернулася й пішла, залишивши їх у напруженій тиші.

 

— Не слухай її, — прошепотів Тао, але Емілія відчула, що щось змінюється. І вона не була впевнена

, чи зможуть вони подолати цю бурю разом.

 

Наступні кілька днів пройшли як у тумані. Ліан наче навмисно з’являлася у всіх місцях, де були Емілія й Тао, неначе невидима стіна вставала між ними. Хоча Тао намагався триматися ближче до Емілії, вона відчувала, як напруга наростає.

 

Одного дня після уроків, коли сонце вже хилилося до заходу, Емілія вирішила пройтися до річки. Вона любила це місце — тут завжди було спокійно, а рожевий місяць, що відбивався у воді, ніби заспокоював її серце. Але цього разу там уже хтось був.

 

— Не очікувала мене побачити, правда? — пролунала знайома холодна усмішка.

 

Ліан стояла біля води, її темне волосся розвівав легкий вітер.

 

— Чого ти хочеш? — запитала Емілія, намагаючись говорити спокійно.

 

Ліан знизала плечима.

 

— Хочу зрозуміти, що такого він побачив у тобі. Знаєш, колись ми з Тао були дуже близькі. Він довіряв мені. А тепер ти прийшла й усе зіпсувала.

 

— Це неправда, — тихо відповіла Емілія. — Якщо між вами було щось справжнє, він би залишився з тобою.

 

— Ох, не будь такою наївною, — Ліан зробила крок ближче. — Хіба ти не бачиш? Його серце розділене. Я знаю його краще, ніж ти коли-небудь зможеш.

 

Емілія відчула, як її серце стискається від болю. Вона хотіла відповісти, але раптом почула знайомий голос:

 

— Еміліє!

 

Тао стояв на доріжці, його обличчя було напружене. Він швидко підійшов до них.

 

— Що тут відбувається?

 

— Просто розмовляли, — Ліан з удаваною невинністю відступила назад. — Ми ж старі друзі, чи не так, Тао?

 

— Досить, Ліан, — його голос був твердим. — Минуле залишилося позаду. Те, що між нами було, вже не має значення.

 

Він підійшов до Емілії й узяв її за руку.

 

— Тепер для мене важлива тільки вона.

 

Очі Ліан спалахнули злістю, але вона лише усміхнулася:

 

— Побачимо, як довго це триватиме.

 

Вона розвернулася й пішла геть, залишивши їх у мовчанні.

 

— Пробач, що я не розповів тобі всього раніше, — Тао обережно підняв її обличчя, заглядаючи в очі. — Але повір мені: ти — найкраще, що трапилося в моєму житті.

 

Емілія відчула, як тепло розливається по її грудях. Вона стиснула його руку й прошепотіла:

 

— Я вірю тобі.

 

Їхні губи зустрілися під рожевим світлом місяця, а річка тихо віддзеркалювала їхню історію, яка тільки починалася.

Наступні кілька днів для Емілії промайнули, як у тумані. Вона намагалася триматися спокійною, але відчувала, що щось змінилося. Навіть коли Тао був поруч, у її серці таїлася тривога. Ліан з’являлася всюди — в школі, на вулиці, навіть у кав’ярні, де вони зазвичай проводили час удвох.

 

Одного дня, під час уроку історії, учитель розповідав про місцеві легенди. Коли він згадав старовинний храм, що стояв на пагорбі за містом, Емілія насторожилася.

 

— Говорять, що цей храм зберігає багато таємниць, — вів далі вчитель. — Колись тут було місце для паломників, які шукали просвітлення. Але тепер там лише руїни… і легенда про закоханих, яких місячне світло оберігало від усього лихого.

 

Емілія зустрілася поглядом із Тао. Її серце стислося, коли вона помітила, що Ліан теж уважно слухала.

 

Тієї ж ночі Емілія не могла заснути. Кулон із рожевим місяцем мерехтів у місячному світлі, і їй здавалося, що він кличе її. Вона наділа куртку й, не вагаючись, вирушила до храму.

 

Вузька стежка вела вгору, до стародавніх руїн. Коли вона дійшла до вершини, побачила знайому постать.

 

— Тао? — прошепотіла вона.

 

Він обернувся й усміхнувся.

 

— Я знав, що ти прийдеш.

 

Вони разом увійшли до храму. Усередині було прохолодно й тихо, лише місячне світло пробивалося крізь тріщини в стінах. На підлозі вони побачили стародавні символи, що сяяли блідим світлом.

 

— Що це означає? — запитала Емілія.