Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 9

Наступного ранку Емілія прокинулася з відчуттям, ніби її життя змінилося. Сонячні промені лагідно пробивалися крізь штори, і вона відчула тепло на своїй щоці. Погляд упав на кулон із рожевим місяцем, що лежав на її тумбочці. Вона взяла його в руки й задумливо провела пальцем по холодному металу.

 

Її думки знову повернулися до вчорашнього вечора — до того моменту біля річки, до Тао, до їхнього поцілунку. Її серце знову затріпотіло, і вона ледь не розсміялася від радості.

 

Раптом телефон завібрував на тумбочці. Це був Тао.

 

— Привіт, — відповіла вона з усмішкою, намагаючись приховати хвилювання.

 

— Добрий ранок, — його голос був м'яким і теплим. — Як ти?

 

— Добре… А ти?

 

— Теж добре, — він замовк на мить, ніби наважувався щось сказати. — Може, прогуляємось сьогодні?

 

Емілія не змогла стримати усмішку.

 

— Звісно. Зустрінемось біля парку через годину?

 

— Домовились.

 

Парк зустрів їх пахощами весняних квітів і легким вітерцем, що грався у гілках дерев. Вони йшли поруч, насолоджуючись тишею та компанією одне одного.

 

— Що ти думаєш про все це? — запитала Емілія, порушуючи мовчання. — Про храм, про кулони… про нас?

 

Тао зупинився й подивився їй в очі.

 

— Я думаю, що цей храм лише привід. Він привів нас сюди, але найважливіше — це те, що ми знайшли одне одного.

 

Він узяв її за руку, і тепло його долоні заспокоїло її серце.

 

— Знаєш… — Тао трохи вагався, перш ніж продовжити. — Ти стала для мене кимось дуже важливим. І не тільки через всі ці пригоди. Просто… ти така особлива.

 

Емілія відчула, як її щоки запалали. Вона ніжно стиснула його руку у відповідь.

 

— Ти теж особливий, Тао. Я рада, що ми разом у всьому цьому.

 

Вони ще довго гуляли парком, говорили про життя, сміялися, ділилися мріями. І коли сонце почало ховатися за обрій, вони сиділи на лавці, дивлячись, як рожевий місяць знову підіймається на небо.

 

— Красиво, правда? — прошепотіла Емілія.

 

— Дуже. Але ти красивіша, — відповів Тао, і цього разу він не вагався. Його губи ніжно торкнулися її, і весь світ знову зник для них, залишаючи лише тепло, спокій і в

ідчуття, що це лише початок їхньої історії.

 

Наступні кілька днів були сповнені спокою, ніби все стало на свої місця. Тао та Емілія проводили багато часу разом: прогулювалися парком, сміялися над дрібницями й щоразу глибше відкривали свої почуття. Але життя ніколи не буває таким простим…

 

Одного дня, коли вони сиділи в затишній кав’ярні біля школи, до них підійшла незнайома дівчина. Вона виглядала впевнено: довге чорне волосся спадало на плечі, а в очах виблискувала якась загадковість.

 

— Привіт, — звернулася вона до Тао, ігноруючи Емілію. — Нарешті знайшла тебе.

 

Тао напружився.

 

— Ліан… Що ти тут робиш?

 

Емілія здивовано глянула на хлопця.

 

— Ми знайомі? — обережно запитала вона.

 

— О, ти ще не розповів про мене? — Ліан скривила посмішку. — Ми з Тао… старі знайомі. Правда ж, Тао?

 

Тао відвів погляд.

 

— Ліан, це не найкращий час…

 

— Ти завжди так кажеш. — Вона перехопила його погляд і прошепотіла: — А я ж думала, що ми завжди будемо разом.

 

Емілія відчула, як у грудях щось стислося.

 

— Тао? — її голос здригнувся. — Хто вона?

 

— Ліан… була моєю подругою, — нарешті відповів він. — Але це давно.

 

— Подругою? — Ліан гірко засміялася. — Правда, Тао? А я думала, ми були дещо більше.

 

Емілія відчула, як холод пробіг по її шкірі.

 

— Я… мабуть, піду, — сказала вона, встаючи.

 

— Еміліє, зачекай! — Тао схопив її за руку, але вона вирвалася.

 

— Нехай твоя «подруга» все тобі пояснить! — у її очах блищали сльози.

 

Вона вибігла з кав’ярні, залишивши Тао з Ліан.

 

Емілія стояла на мосту над річкою, дивлячись на рожевий місяць, що повільно піднімався над горизонтом. Її серце билося так сильно, що здавалося, воно ось-ось вирветься з грудей.

 

— Чому я так хвилююсь? — прошепотіла вона собі. — Він має право на минуле… Але чому це так боляче?

 

Раптом позаду неї почувся знайомий голос.

 

— Еміліє…

 

Вона повернулася. Це був Тао. Його очі були сповнені болю.

 

— Пробач, — почав він. — Я повинен був розповісти тобі про Ліан раніше.

 

— Хто вона для тебе? — її голос зривався. — Ти кохав її?

 

Тао на мить замовк, а потім важко зітхнув.

 

— Ми справді були близькими… але не так, як вона думає. Ліан була частиною мого минулого. Коли я переїхав сюди, я хотів залишити все позаду. Але ти… ти стала для мене новим початком.

 

Він підійшов ближче й ніжно взяв її за руки.

 

— Ти — моє теперішнє, Еміліє. І моє майбутнє… якщо ти дозволиш.

 

Сльози покотилися по її щоках.

 

— Ти не уявляєш, як я боялася втратити тебе, — прошепотіла вона.

 

Тао обійняв її, притискаючи до себе так міцно, наче боявся, що вона зникне.

 

— Ніколи.

 

Вони стояли під місячним світлом, відчуваючи лише биття своїх сердець. Ця ніч стала для них новим початком. І на

віть тіні минулого не могли зруйнувати те, що вони знайшли одне в одному.

 

Наступні дні були сповнені тривоги. Після зустрічі з Ліан щось невидиме повисло між Емілією та Тао. Хоча вони намагалися поводитися, як завжди, тиша між ними часто ставала надто гучною.

 

Одного дня, коли вони поверталися зі школи, Емілія не витримала:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍