Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

серію весіль, три суботи поспіль. Олена Кияшко вийшла за Володимира Зеленського у їхньому рідному місті 6 вересня 2003 року, а Пікалов і Переверзєв побралися зі своїми коханими. Наприкінці року, коли Олена була вагітна їхньою донькою, Зеленський переїхав до Києва, щоб заснувати свою продюсерську компанію — студію «Квартал 95».

Впевненість Зеленського навіть на тій ранній стадії кар’єри виходила за межі типової зухвалості юнака, засліпленого першим тріумфом. Він не виказував жодних сумнівів у спроможності команди досягти великого успіху; якщо й відчував страх, то приховував це від усіх, зокрема й від дружини. Для прийдешнього батька у віці двадцяти із лишком років пропозиція працювати у Москві, напевно, була більш спокусливою, ніж він удавав. Окрім грошей, ця робота забезпечила б йому місце в бомонді, серед продюсерів і телевізійних редакторів найбільшого ринку в російськомовному світі. Натомість Зеленський ризикнув стати сам собі паном і покластися на команду друзів, які бачили в ньому лідера і дарували відчуття дому, де б не опинився.

У Києві Зеленський домігся зустрічі з одним з найвпливовіших медійних керівників, Олександром Роднянським, власником телеканалу, який продюсував і транслював лігу КВК в Україні. Роднянський розповів мені, що з КВК знав Зеленського як «здібного єврейського хлопчика». Утім, аж ніяк не очікував, що цей хлопчик нагряне до його кабінету з ризикованою діловою пропозицією. Зеленський прийшов у супроводі братів Шефірів, на десятиріччя старших і куди досвідченіших у цьому бізнесі, та повів розмову. Він хотів виступити зі своєю командою на найбільшій сцені Києва і щоб цей концерт показали по національному телебаченню; потребував від Роднянського ефірного часу та часткового фінансування виробництва, маркетингу й решти витрат.

— Ну й хуцпа[63] в цього хлопця, її я добре пам’ятаю! — ділився зі мною Роднянський. — Він мав куленепробивну віру в себе, йому аж очі горіли.

Через багато років Роднянський почне вбачати у цій якості небезпеку. Вона приведе Зеленського до хибної віри в те, що у ролі президента він зможе переграти Путіна й домовитися про вихід з повномасштабної війни.

— Гадаю, зрештою та впевненість його зрадила.

Однак тоді шарм Зеленського виграв переговори з Роднянським, і той погодився ризикнути з концертом.

Він мав такий успіх, що невдовзі команда «Кварталу 95» уклала угоду про серію естрадних шоу, які транслюватимуть в Росії та Україні. Вони відмовилися від доволі стриманого й цнотливого тону КВК. Жарти набули гостроти, стали відверто політичнішими. Переверзєв, який працював у цих шоу автором, пояснив мені, що метою команди було створити щось на кшталт Saturday Night Live з елементами Monty Python. Для українського телебачення — нова, невипробувана концепція; ніхто не міг сказати, чи готовий до цього глядач.

— Цілком у стилі Зеленого, — зазначив Переверзєв, назвавши приятеля на прізвисько. — Це була його головна риса як лідера. Він просто казав: «Зробімо». Ми дружно лякалися, а він пропонував йому довіритися. І так усе наше життя. На якомусь етапі ми дійсно почали довіряти, адже коли він казав — спрацює, — то дійсно спрацьовувало.

Незабаром із кімнати сценаристів у Києві вони побачили, як історія повертається на їхню користь, адже для запуску нового виду політичної комедії важко було б вибрати кращий момент.

* * *

Наприкінці 2004 року в Україні розгорнулося народне повстання, відоме як Помаранчева революція, і задіяні в ньому відомі особи були просто створені для сатири. Революція місяцями залишалася головною темою новин у Європі, почасти через те, що її персонажі були для медіа справжньою принадою. Тут був дурноголовий лиходій — Віктор Янукович, кремлівська маріонетка, чия суперечлива перемога у президентських перегонах і спровокувала бунт. Була героїня — Юлія Тимошенко, вона командувала протестами на Майдані Незалежності, і голову її, немов корона, обвивала золота коса. А ще був телегенічний лідер революції — Віктор Ющенко, він став жертвою отруєння, яке організували колишні агенти КДБ, і яке жахливо спотворило йому обличчя. Події були надто драматичними, і це заважало фокусуватися на тому, що вони означали для України: всенародну відмову від російського впливу і фундаментальний розворот у бік Заходу.

Саме цього вимагали протестувальники під час Помаранчевої революції, і саме це Кремль намагався зупинити. Для Володимира Путіна, чий перший президентський термін наближався до кінця, українська революція становила серйозну проблему. «Наше 11 вересня[64]», — назвав її один з радників російського президента. Якби Кремль дозволив Україні остаточно порвати з Росією та інтегруватися в НАТО та Європейський Союз, то згубив би всі надії відновити владу й вплив, що їх Росія втратила з розпадом Радянського Союзу. На початку свого президентства Путін охарактеризував розпад СРСР як «найбільшу геополітичну катастрофу двадцятого століття», і його план з виправлення ситуації залежав від збереження зв’язків між Києвом і Москвою. Помаранчева революція загрожувала їх розірвати, і Путін був рішуче налаштований це зупинити.

Через десять років, у 2014-му, ті ж самі фактори призведуть до другого, набагато кривавішого повстання на Майдані Незалежності у Києві. Вісім років по тому це завершиться російським вторгненням. Однак перший прояв того протистояння через мову та історію, корупцію і підрахунки дозволяв доволі легко повірити в те, що Росія дасть Україні йти своїм шляхом, мирно, без потреби лити кров. Під час Помаранчевої революції на Майдані Незалежності крові не було. Був лише океан людей, тисячі, які серед зими тижнями стояли на площі, співали патріотичних пісень, проголошували та слухали промови, розмахували помаранчевими прапорами й банерами — символами президентської кампанії Ющенка, — а також прапорами України і Європейського Союзу.

Сталося також надвиняткове явище в політичному житті України: щасливий кінець, принаймні для прихильників західного курсу. Тієї зими, після демонстрацій у Києві, Верховний суд скасував суперечливі результати виборів і призначив нове голосування. Жодна підтримка Кремля не могла врятувати Януковича від поразки на повторних виборах. Попри наслідки отруєння на обличчі, Віктор Ющенко вирвався вперед і прийшов до влади з обіцянкою інтегрувати свою країну із Заходом та остаточно розірвати зв’язки з Росією.

Однак перемога не була розгромною. Навіть після того, як міжнародні засоби масової інформації кілька місяців прославляли його боротьбу, Ющенко набрав лише 52 відсотки голосів, з найвищими показниками у західних і центральних регіонах України. Янукович зі своєю харизмою мішка з картоплею усе ж отримав голоси 44 відсотків електорату.

Переконлива більшість на півдні та сході України підтримала кандидата-фаворита Росії; люди в Криму — також. Для Кремля такий розподіл голосів став сигналом про те, що Україну ще не втрачено. Велику частину країни, особливо індустріальний регіон Донбасу на сході, не надто цікавили плани Ющенка зі вступу в НАТО і Європейській