Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

з нашого боку відкрили по бусурменах гарматний вогонь.

Вирішено було йти зранку відбивати Чигирин.

Я того всього не знав, я спав, одначе ж бачив, либонь, таки бачив, як наяву, мені ввижалися стіни Чигирина і горобина ніч, її холодні блискавиці в темінь та зорі, гарматні вибухи, шаблі, мушкети, самопали, клепи, кинджали, ятагани, луки, аркани, вурдалачі накидки (чорні, гаптовані, з трунного сукна), мечі і мертві білі руки.

Їхні ікла!

Чумний місяченько в вишині й там тіні на тлі хмар — літаючі трупи…

А внизу бусурмени й козаченьки на валах, і скрізь лайка і спомини православного й бусурменського богів, і так згори вниз, згори вниз!..

І Іскрині вовкулаки вили в степах!

Загублені в тьмі ночі!

А між тим усім Наталя, моя Наталя — сова з перебитим крилом.

Тіні стрибали, корчились, метушились, як біси, і Чигирин мінявся, танув, ставав нічним Черніговом.

І чоловік, що вилазив із брички, розмахуючи мечем, неодмінно був Борковським, я знав, я лежачий і розпластаний на бруківці.

— Я її знайду і уб’ю, — казав полковник.

А я, Хведько, тільки й спромігся випростати до нього розчепірену п’ятірню і вимовити:

«— С-т-і-й…»

І обриси гетьманської столиці на тлі тихої, омитої серпневими росами заграви увижались мені розпластаним мертвяком, над яким вили степові вітри (вже не вовкуни, а звичайні тобі степові вітри), несучи з ближніх хуторів треті півнячі оклики і змиваючи на своєму шляху все зло.

ХІ. Розповідь джури Гната

Насправді я й не розраховував, що цей хлопчина ще може бути живим.

Стрів я його в таборі московітів одразу після світу, він там ходив без діла, закинувши руки за спину; одіж його була певніш за все геть не його, шаровари і сорочина, бо теліпалось усе те на худих плечах, наче ганчірка на городяному опудалі.

Хлопчина неабияк здивувався, побачивши мене, спинився, вилупив очманілі очі, червоні, либонь, од недосипання, із запеченою кров’ю в кутку лівого, либонь, од удару.

— Гнат! — кинувся я до нього. — Відки ти тут узявся? Та не мовчи, розказуй, шмаркач!

У мене в грудях зажевріла іскорка надії знати Борковського або хоча б Іскру цієї ж хвилі, бо треба ж рятувати Наталку, треба щось робити.

— Випустили, — мовив джура, але глухо, наче мрець із домовини, без радості чи хоча б якогось млявого проблиску почуття. — Випу…

— Коли?!

— Сьодні вночі.

— Де ти сидів?

— Я не знаю! Очі… Очі були зав’язані. Ба ні, мішок. На голові. Пане Хведьку, батьку, як, що, де?!.. Нічорта я не…

Джура присів, обхопив голову руками і заплакав.

Я зрозумів, що у нього недобре з макітрою.

Але це пройде.

А мені чекати ніколи.

— Так, тихо! Хлопче, тихо! — я легенько ляснув його по щоці.

Худі руки його відсмикнулись, захищаючись, і я лише зараз угледів глибокі рани від ікол на зап’ястях.

Від вовчих ікол.

Вони затягнулись, але ще були видні синці.

— Так, хлопче, — мовив я і присів коло нього. — Давай розказуй усе по порядку.

— …

— Розказуй давай, часу обмаль. Можна сказати, його взагалі нема.

— Ну…

— Розказуй! Питання потім.

— Ну, я не пам’ятаю тієї ночі. Мене торохнули чимось по голові. Мо, лапою, бо отут була кров, — джура показав потилицю. — От. Я, мабуть, ранком отямився. Не знаю. Вони в мене з голови цієї блекоти не знімали.

Не говорили до мене. Та й між собою не вельми. А хіба розбереш? Там різні люди були, різні голоси. Коли, так наче на ярмарку, а коли тиша. В погребі якомусь, либонь, сидів, бо застудився був і в гарячці з місяць пролежав — думав, умру. А ще ж до того і не годували зовсім. З неділю крихти в роті не було. А й воду ж тільки як дощ, пив. З мішка зубами зціджував. Ні, ну як хворів, так годували, звичайно, але я того не пам’ятаю. Марив. А що то за град там?

— Чигирин. Ти розказуй, розказуй!

— Так от вичухався трохи на днях, вони мене й пустили. Сеї ночі себто.

— Як одпустили? Хто? Де се було?

— А я почім знаю? Притаскали кудись та й кажуть: іди собі! А мішок же на голові. І руки за спиною зв’язані.

— Ну?

— Я ж і побрів. Хвильки дві чимчикував. У грязюці вивалявся. А тут чую мову чудну. Москалі. Вони ж мене і розв’язали. Нагодували затим. А це спав. А ви, ви, пане Хведьку, чого тут? Де Наталя? На хуторі?

— Хутора більше нема, — нахилив голову я.

— Як так? — не зрозумів джура.

— Так, хлопче.

— А…А мати? Наталя?

— Наталя зо мною була. Зараз не знаю. А мати твоя, — я замовк. — Царство небесне твоїй матері…

— Як так?! — джура схопив мене за плечі. — Як так?!

У нього на очах проступили сльози, але він ще, либонь, не йняв віри.

— Загибли всі, хлопче. Не моя в тім вина, — мовив я, хоча і знав, що вина тільки моя і є.

І в цю ж хвилю у москалів протрубили збір.

Ратні люди йшли на підмогу козакам визволяти Чигирин.

Далі все відбувалося приблизно так.

Я з Гнатом спочатку сховався, переждав трохи, тоді ми вкрали чийогось коня (благополучно вкрали, ніхто не бачив) і рушили за військом на певній відстані від нього.

Степ горів.

Пожежа починалась аж десь під Чигирином і сунула в бік Черкас.

Наш кінь жахався паленого, і доводилось оминати пожежу, таким чином ми віддалялись від москальської раті.

Військ стало не видно, криків не чути.

Через певний час дим закутав усе навкруг.

— Гнат! — окликнув я свого супутника, але не почув відповіді.

Привиди минулого обступали мене.

Я задихався в диму, і чигиринська пожежа наче вибивала з мене душу, гнала у світи пам’яті. Я знов бачив набитий хрущами вишневий садок коло хати сотника Вишневського, Катрусині очі, Шевчика і ночі в дозорах на Січі. Я не знав, чи володію конем, куди смикаю вуздечку, — мене обступали сни.

І Наталчин рідний хутір я згадав, стару грушу, повний місяць над стріхою, мертві зорі в вишині.

І мертві Катрусині руки.

Мені ще щось виділось, чудилось, я не пам’ятаю, якісь тумани, плавні, неосяжні краєвиди, млини, пасіки, села, степи.

Я йшов туди, за Калинів міст.

Мені виділись якісь дівчатка, що підіймали над моєю головою рушники — ряд рушників.

І я знав, що як увійду в цей простір, то вже не вернусь.

Але мені хотілось туди, там рідня, друзі, побратими, любов, а тут…

Тут мене нічого на держе.

Чого ж лишатись?

Я наче поглядом внутрішнім зараз же