Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"

Орест розплющив очі. Над ним схилився Влад, його обличчя було вкрите пилом і сажею, в очах – суміш страху і полегшення. – Живий… – прохрипів Орест, намагаючись сісти. Голова розколювалася. Все тіло боліло. – Що сталося?

– Вибух… Він обвалив усе. Печеру, де була установка, завалило повністю, – Влад присвітив ліхтариком у той бік, звідки вони прибігли. Штольня була заблокована гігантським обвалом каміння. – Воно замовкло. Ти відчуваєш? Тиша.

Орест прислухався. Справді. Вперше за довгі години в його голові була абсолютна тиша. Жодного тиску, жодного шепоту, жодного гулу. Лише дзвін у вухах. – Михайло… – прошепотів він.

Влад опустив очі. – Він… він врятував нас, Оресте. Він дав тобі час.

Орест заплющив очі. Сльози знову підступили, але тепер він не стримував їх. Він плакав мовчки, у темряві старої шахти, за братом, якого він не зміг захистити, але який у свій останній момент захистив його. І, можливо, весь світ.

– Треба йти звідси, – нарешті сказав він, підводячись на ноги. – Ця штольня… вона має вести на поверхню. Та сама, що біля села.

Вони йшли довго. Йшли в тиші, кожен занурений у свої думки. Штольня виявилася довшою, ніж вони очікували, кілька разів розгалужувалася, але Орест, керуючись ледь помітним рухом повітря, вів їх у правильному напрямку.

Нарешті попереду з'явилася ледь помітна сіра пляма світла. Вихід.

Вони вийшли на поверхню біля підніжжя Лисої гори, недалеко від околиці Звонова. Світало. Третя Ніч скінчилася. Сонце повільно піднімалося над Карпатами, розганяючи нічний туман. Повітря було чистим і свіжим.

Село виглядало так само, як і раніше. Тихе, сонне. Але щось змінилося. Зникло відчуття постійної, гнітючої загрози. Зник страх, що висів у повітрі.

Вони повільно пішли вулицею. Біля однієї з хат побачили того самого сусіда, що попереджав Ореста. Він стояв на порозі, дивлячись на схід сонця з дивним, порожнім виразом на обличчі. Побачивши їх, він не виявив ні ворожості, ні страху. Лише втому. Він мовчки кивнув і зайшов у хату. Здавалося, ніби все село, всі Хранителі, що вижили, втратили свою віру, свого темного бога. Вони залишилися самі, з порожнечею всередині.

Дійшовши до хати Михайла, вони зупинилися. – Що тепер? – запитав Влад.

– Тепер… нічого, – тихо відповів Орест.

Влад подивився на свою камеру, що дивом вціліла. На ній були докази всього, що сталося. Історія, яка могла б перевернути світ. Він мовчки вийняв карту пам'яті. Потім підняв камінь і з усієї сили розбив її на дрібні шматочки. – Ця історія помре разом з нами, – сказав він. – Світ не готовий до такої правди. І ніколи не буде.

Орест кивнув. Він сів на сходинки ґанку, дивлячись на гори, що прокидалися. Він вижив. Вони перемогли. Але якою ціною? Він думав про Михайла. Про його жертву. Про те, що ця перемога назавжди залишиться їхньою таємницею і їхнім тягарем.

Влад сів поруч. Вони довго сиділи мовчки, слухаючи, як прокидається світ.

– Ти знаєш… – раптом сказав Орест, не повертаючи голови. – Коли Воно замовкло… я на мить відчув… щось інше. Не тишу. А… щось. Наче шматочок того холоду… тієї порожнечі… залишився. Тут. – Він приклав руку до грудей.

Він подивився на свої руки. Потім на гори. Він вибрався з темряви, але тепер розумів, що темрява – це не просто монстри під землею. Вона має багато форм. І іноді, коли зазираєш у прірву надто довго, її крихітний уламок залишається з тобою назавжди. Щось вийшло з глибини разом із ним. І тепер йому доведеться з цим жити.

Кінець