Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

але він пішов у коридор і там в окремий кабінет. Невдовзі туди і Стерлінг протупотів, який перевдягнувся у клітчастий піджак і закурив сигару. Сигара — це як цигарка, тільки величезна, і не січений там тютюн, а цілі листи згорнуті. Дорого коштують ті сигари, але багаті люди їх полюбляють. Небагаті теж люблять ними напускати туману. Пам’ятаю, у штабс-капітана Мельникова була колись така сигара, яку він у шафі тримав, а діставав, коли хтось зі знайомих приходив. Дістане з попільничкою, де і попіл є. Таке враження, що ось тільки припинили їх благородь курити. Сигара якась дорога, всі гості тільки головою крутять, мовляв, ач як штабс-капітан поживає добре. Підуть, а їх благородь сигару в шафу — і до іншого разу. Сподівався, що ніхто її не візьме, бо почата. А потім прийшов його товариш із жандармерії, узяв і скурив, поки Мельников до керівництва бігав. Охоронне відділення і жандармерія завжди між собою ворогували, сперечалися, хто більше Отечеству служить.

Я почухав бороду причеплену і пішов до коридора. Воно б треба було лакеїв перед дверима поставити, але лакеї були всередині, де сперечалися Стерлінг та Іван Харитоненко. Говорили гучно, то було чутно аж у коридорі.

— Я цього не залишу! Вони мусять відповісти! Кров’ю заплатять!

— Та звісно ж, звісно, заплатять! — переконував Стерлінг.

— Тоді чому козаків не посилаєте?

— Та й без козаків усе зробимо! Ось завтра побачите! Завтра тихо все буде, і свердловина працюватиме! Качатиме нафту! І готовий же проект залізничної колії! Є домовленість із губернатором Терської області про те, що фінансування буде навпіл з державою. Війна попереду, і нафта стане золотою! Купуйте, Іване Павловичу, купуйте!

— Я купую, але ж ви не хочете продавати, — несподівано спокійно каже Іван.

— Так Іване Павловичу, ви ж мене без кинджала ріжете! Як же можна продавати за третину ціни! І це зараз третину, а як підуть військові замовлення, то це і зовсім десята частина ціни буде!

— Але ж ви чомусь це золоте теля задумали продавати?

— Бо скучив з Батьківщиною, рідною Англією. Я ж тут у Грозному вже восьмий рік, і взяла мене ностальгія!

— Дивно, до цього ви десять років у Мексиці були і за Англією, здається, не сумували.

— Звідки ви знаєте, що я в Мексиці був? — щиро дивується англієць.

— Я завжди вивчаю людей, з якими збираюся мати справу, — дивує мене Іван, бо думав же, що самозакохане цабе, а тут показує, що розум є. Хоча козирі виклав ранувато. Ну, може, ще якісь у нього є.

— Так я ж і кажу, вісім років тут, десять у Мексиці! Я втомився. Хочу купити ферму в Йоркширі і відпочити, бо ж і не жив по-людськи, — не дуже переконливо пояснює Стерлінг.

— Грошей, які я пропоную, вистачить для купівлі кількох ферм, — спокійно зауважує Іван.

— Але замало, як за продаж чотирьох робочих свердловин і дванадцяти, що в розробці! До того ж, пай у новому керосиновому заводі!

— Який тільки будується!

— Який уже на дві третини збудований.

— А тут іще хвилювання бидла.

— Це ми вирішимо, Іване Павловичу, завтра свердловина працюватиме!

— Стерлінгу, тут є й інші нафтовики, які бажають вийти з гри.

— Е ні, немає! — він гучно регоче. — Немає, я один, Іване Павловичу, тільки я, більше ніхто не хоче продавати те, що невдовзі почне коштувати значно дорожче.

— Ви почули мою ціну. З поваги до ваших зусиль з розбудови Грозненських нафтопромислів я додам ще п’ять тисяч.

— Іване Павловичу, це несерйозно!

— А серйозно не тримати робоче бидло при нозі? Якби це трапилося на одному з заводів мого батька, то вже зараз би негідники були арештовані і строго покарані!

— Іване Павловичу, завтра ми з’їздимо на свердловину і подивимося, який там порядок. Тоді ж продовжимо наші перемовини. Бо сьогодні не наш день. А тепер я запрошую вас до бару, трохи випити.

— Дякую, я краще відпочину.

Я почув кроки і кинувся від дверей. Ледь устиг вибігти з коридора. Присів на диван і замовив пива, бо офіціанти дивилися на мене підозріло, ще попросять охорону вивести. Бо ж нишпорю, нічого не замовляю. Сиджу, бачу, що вийшли Стерлінг з Іваном. Той з лакеями нагору пішов, а англієць замовив собі келих. Навіть відходити не став, випив, як за себе кинув, потім ще один замовив і тоді вже усівся на дивані.

Підійшов я до нього. Бачу, що чимось картається людина, неспокійна, наче на сковороді сидить.

— Можна присісти? — питаю. А він і відповідати не став, махнув рукою і допив келих. — Ще один! — наказав я офіціанту, і той не забарився. Стерлінг на мене подивився здивовано. — Мене звати Іван Карпович, комівояжер. Тільки сьогодні приїхав. А ви давно вже тут?

Він дивиться на мене, з ним щось відбувається, але я не знаю, що саме.

— Я тут уже вісім років, вісім чортових років! — каже він і випиває келих, знову до дна, не залишає на сльози.

— О, добре, то ви тут усе знаєте! Я хочу меблями торгувати. Меблі для будинку, меблі для контори, меблі для готелів. Будь-які меблі!

— Їдьте звідси, — каже він заморено.

— Чому це?

— Бо тут не потрібні меблі. Нікому не потрібні меблі.

— Як так? У такому квітучому місті не потрібні меблі?

— Не потрібні, бо їх купують, коли збираються жити, а тут неможливо жити!

— Та чого ж? Нафта ж тут, гроші крутяться.

— Їдьте краще до Баку, а в цій дірці ловити немає чого.

— А що тут поганого?

— Що? Бандити. Усюди бандити, які паралізують бізнес, а влада нічого не робить!

— Не робить? Чому?

— Бо їй вигідно мати бандитів.

— Яка ж тут вигода? — дивуюся я.

— А така. Коли три місяці тому в мене викрали двох інженерів, куди я пішов?

— Куди?

— До начальника поліції. Без тих інженерів запуск нових свердловин був під загрозою. І знаєш, що він мені відповів?

— А це треба мені знати? — я наче лякаюся, як лякається поліції будь-який дрібний торговець.

— Треба Так ось, він відповів, що поверне інженерів за п’ять тисяч. Потім скинув тисячу. — Це як?

— А так. Я заплатив, і наступного дня інженерів повернули. Не знаю, як розподілилися