Читати книгу - "Маг"

подій. Якщо згодитися з цим висновком, то напрошується такий: Жулі справді відчувала потяг до мене. А якщо зіставити перший висновок з другим, то зметикуєш, що вона провадила й провадить подвійну гру: дурила мене, щоб догодити стариганові, а старигана — щоб догодити мені. А звідси, своєю чергою, випливає, що Жулі цілком покладається на мою вірність і знає, що колись настане кінець цьому дурисвітству. Шкода, що в слушну мить я не сказав їй про смерть Алісон. Якщо Жулі щось до мене та й почуває, то це може допомогти швидко покласти край дурнуватій грі в хованки. Зате, промовчавши, я розвіяв свій колишній прикрий сумнів. Головоломки тривають — отже, Жулі таки нічого не знає про Алісон.

Середа випала не по-егейськи задушливою, сонце затягло імлою, ніби перед Страшним Судом. Цього вечора я засів перевіряти цілу купу учнівських робіт. Завтра крайній термін на те, щоб віддати їх заступникові директора. Було дуже парно, й близько половини на одинадцяту пролунали перші перекоти грому. Насував милосердний дощ. За годину, коли височенький стос зошитів знизився на третину, хтось постукав у двері. «Увійдіть!» — гукнув я. Напевно, хтось з учителів. Або ж якийсь випускник шостого класу хоче виканючити в мене попередню оцінку.

Але то був барба Вассілі — шкільний сторож, що чергував біля брами. Він усміхався в сиві моржеві вуса. Почувши його перші слова, я зірвався зі стільця.

— Сигномі, киріє, ма мія деспініс…

Розділ 58

— Перепрошую, пане, але якась панна…

— Де?

Він тицьнув пальцем у бік брами. Я похапцем одягав плащ.

— Дуже гарна панна. Чужоземка…

Я не дослухав до кінця. Уже мчав коридором. Озирнувшись, гукнув йому, усміхненому, «то фос!», тобто «засвітіть!», збіг донизу, переплигуючи по кілька східців, і пустився доріжкою до воріт. Над вікном барбиної будки світилася гола лампочка — острівець світла в океані пітьми. Я сподівався побачити Жулі, але не застав її. На ніч браму замикали, і кожний учитель мав ключа до хвіртки. Помацавши в кишенях, я згадав, що залишив в’язку ключів у старій куртці, яку зазвичай одягав на уроки. Я кинув оком понад огорожу. Ані душі. Ні на вулиці, ні на зарослому чортополохом пустирі, що тягнеться п’ятдесят ярдів від школи до моря, ні на узбережжі. Я негучно окликнув Жулі. Нема її. Розсердившись, я обернувся. Барба Вассілі помалу шкутильгав до свого робочого місця.

— А що, її нема?

Цілу вічність він вовтузився, поки відімкнув хвіртку. Ми вийшли на вулицю. Старий показав пальцем у напрямку, протилежному від села.

— Туди пішла? — спитав я.

— Ніби туди.

Я зачув підступ. Дивна дідкова усмішка, нависла в повітрі гроза, безлюдна дорога… Ет, будь що буде, аби тільки було.

— Барбо, дайте мені ключа.

Не дав. Пішов до сторожки шукати запасного. Ніби навмисно барився капосний барба. Коли нарешті приніс ключа, я вирвав його з руки й прудко рушив. На сході блиснуло. Ярдів за сімдесят стіна школи повертала під прямим кутом углиб острова. Мабуть, Жулі чекає за рогом. Але там її не було. Дорога закінчувалася за чверть милі, не більше. За шкільною стіною вона повертала трохи вбік від моря й вела до містка через пересохлий струмок. За сто ярдів від цього місця стояла одна з незліченних каплиць, до якої провадила кипарисова алея. Густа пелена хмар затулила місяць, на землю сіялося сіре палмерівське[217] світло. Біля моста я завагався. Чи то йти далі, чи то повернути назад — у цьому напрямку Жулі, скоріш за все, й подалася. І тут я почув своє ім’я. Голос долинав від алеї. Я поспішив до каплиці. На півдорозі до неї почув шурхіт. Жулі стояла за п’ять кроків від мене, схована між двома найбільшими кипарисами. Темний літній макінтош, хустина, штани, ще темніша блузка й сіруватий овал обличчя. Я озвався, вже відчувши щось чуже в тому, як вона стояла й вичікувала, засунувши руки в кишені.

— Жулі?

— Це я, Джун. Слава богу, ви прийшли.

Я підійшов ближче.

— Де Жулі?

Вона довго дивилася на мене, тоді опустила голову.

— Я гадала, що ви нарешті зрозуміли.

— Що саме?

— Те, що діється, — глянула мені в очі Джун. — Між нею і Морісом.

Я змовчав, і вона знову потупилася.

— Хай йому біс! За кого мене тут мають? — скипів я. Джун не відповіла. — Ви, мабуть, забули, що я вже ситий по горло цією комедією з коханкою мільйонера.

Вона труснула головою.

— Я не те мала на увазі. Жулі не спить з Морісом. Але робить… усе, що він скаже.

Джун стояла з опущеною головою, а я робив вибір. Треба було крутнутися на закаблуці й повернутися до школи, до своєї кімнати, до письмового стола й до стосу неперевірених учнівських робіт. Я ж усвідомив, що опинився у вихідній точці цього спектаклю-маскараду. Фактично про цю дівчину мені нині відомо не більше, ніж того вечора, коли я з тераси «Бурані» вперше побачив її оголене тіло на бігу. Але я також усвідомив, що не зможу тепер повернутися до школи. Так само, як не може повернутися камінь до руки, з якої щойно вилетів.

— Ну а ви самі що тут робите?

— Я подумала, що не