Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Егон закінчив гімн, вельми красивий і оригінальний, і після хвилинної паузи поглянув угору, до купола, і вимовив: “О, сонце, зійди на свій вівтар!”

І раптом сталося диво! З висоти, неначе вогненний меч, блиснув яскравий промінь світла… Він осяяв пелюстки золотого вівтаря-квітки, і чудова квітка розкрилася під його променистим диханням. Поволі розкривалися великі пелюстки і відкрили золотий вівтар, на якому горів вогонь. Жерці затрубили в сурми… Гучно крикнув натовп, піднявся до позолоченого купола і викликав у відповідь луну в мармурових стінах храму. Сонячний промінь упав на золотий вівтар, на священне полум’я, яке захвилювалося, загойдалося і зникло. Знову пролунали звуки труб. Знову жерці підняли руки, вигукуючи:

— Прийми жертву нашу, о, священне сонце!

Я знову спіймав погляд Нілепти, очі її були спрямовані на мідну підлогу.

— Стережися! — вимовив я голосно. — Стережися!

Я бачив, як Егон нахилився і торкнувся вівтаря. Обличчя в натовпі довкола нас раптом почервоніли, потім зблідли… Немов глибокий подих промайнуло над нами! Нілепта нахилилася вперед і мимовільно прикрила очі рукою. Зорайя обернулася і щось прошепотіла начальникові охоронців. Раптом з різким шумом мідна підлога рушила перед нами і відкрила жахливу піч під вівтарем, величезну і розжарену до того, що в ній могло розтопитися залізо.

Із криком жаху ми відскочили назад, усі, окрім нещасного Альфонса, який затерп від страху і, напевно, впав би у вогонь, якби сильна рука сера Генрі не схопила його і не відтягла назад.

Жахливий гомін піднявся в натовпі. Ми, четверо, продовжували посуватися назад; Альфонс був посередині, ховаючись за наші спини. У нас були револьвери, хоча рушниці у нас ввічливо відібрали при виході з палацу, оскільки тут не мають поняття про револьвери.

Умслопогас приніс із собою сокиру, та ніхто не наважувався відняти її, і тепер зухвало крутив її над головою і бив у мармурові стіни храму. Раптом жерці вихопили мечі з-під свого білого вбрання і кинулися на нас. Треба було діяти або гинути. Перший жрець, який кинувся на нас, був здоровий і кремезний паруб’яга. Я вистрілив у нього, він упав і зі страшним криком скотився у вогонь, приготований для нас.

Не знаю, що вплинуло на жерців, жахливий крик чи звук несподіваного пострілу, але вони зупинилися, паралізовані страхом. Перш ніж вони схаменулися, Зорайя щось сказала, і ціла стіна озброєних людей оточила нас, обох королев і придворних. Усе це відбулося одночасно, жерці вагалися, люди стояли, очікуючи. Останній крик згорілого жерця затих. Запанувала мертва тиша.

Великий жрець Егон повернув своє зле, диявольське обличчя.

— Накажіть закінчити жертвоприношення! — закричав він королевам. — Хіба ці чужоземці не вчинили святотатства? Навіщо ви прикриваєте своєю царською мантією цих лиходіїв? Хіба вони не приречені на смерть? Хіба наш жрець не помер, убитий чарівництвом цих чужоземців? Як вітер з небес прилетіли вони сюди, звідки — ніхто не знає, і хто вони — ми не знаємо! Стережіться, королеви, ображати велич бога перед його священним вівтарем! Його влада вища за вашу! Його суд справедливіший за ваш суд! Стережіться підняти проти нього нечестиву руку! Хай жертвоприношення звершиться, о королеви!

Тоді Зорайя заговорила ніжним голосом, і якою б серйозною не була її мова, мені чувся в ній насміх.

— О, Егоне, ти висловив своє бажання і ти говорив правду! Але ти сам хочеш підняти нечестиву руку проти правосуддя бога. Подумай, полуденна жертва принесена, сонце удостоїло прийняти в жертву свого жерця! — вона висловила абсолютно нову думку, і народ схвалив її вигуками. — Подумай про цих людей! Вони — чужоземці, що припливли сюди озером. Хто приніс їх сюди? Як дісталися вони? Звідки ти знаєш, що вони не поклоняються сонцю? Хіба надавати гостинність тим, хто приїхав у нашу землю — означає кинути їх у вогонь? Соромся! Соромся! Хіба це гостинність? Нас навчали прийняти чужоземця і приголубити його, перев’язати його рани, заспокоїти і нагодувати! Ти хотів заспокоїти їх у вогненній печі і нагодувати димом? Ганьба, тобі, ганьба!