Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

Ще зі школи винесла вона переконання, що ніхто зі служителів церкви не дотримується Божих заповідей. Це було істотною тріщиною в домашній гармонії, на яку, проте, подружжя навчилося закривати очі. Але те, що чоловік вирішив розбовкати сповідникові таємницю, яка була не тільки його таємницею, а й її таємницею, — це вже видалося їй занадто.

— Це те саме, що розповісти про себе першому стрічному, — сказала вона.

Для неї все було скінчено. Вона не сумнівалася, що відразу ж по тому, як чоловік закінчив свою сповідь, її честь стала предметом пересудів усіх, кому охота, і почуття приниження від цієї наруги гнітило її куди сильніше, ніж сором, лють і несправедливість зради. І найгірше за все — о прокляття! — він зрадив її з негритянкою! «З мулаткою», — уточнив чоловік. Але такі уточнення вже нічого не могли змінити: Ферміна Даса прийняла рішення.

— Не бачу різниці, — сказала вона. — Тільки тепер я зрозуміла: то був запах негритянки.

Ці події відбулися в понеділок. А в п’ятницю о сьомій вечора Ферміна Даса сіла на пароплавчик, що робив регулярні рейси до Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги, — лише з однією великою валізою, в супроводі своєї хрещениці; обличчя в неї було прикрите мантильєю, щоб уникнути запитань і щоб ніхто потім не турбував чоловіка розпитуваннями. Доктор Хувенал Урбіно не проводжав її на пристань — так обоє вирішили після виснажливої розмови, яка тривала три дні, і зрештою погодилися на тому, що Ферміна Даса поїде в маєток до своєї кузини Ільдебранди Санчес, у село Флорес-де-Марія, і там матиме досить часу, щоб поміркувати, перш ніж зважитися на остаточне рішення. Діти, не знаючи справжньої причини, подумали, що мати просто вирушає в подорож, про яку вже не раз заводила мову і не раз відкладала і яку вони й самі вже давно мріяли здійснити. Доктор Урбіно зумів знайти такий вихід зі скрутного становища, що нікому з його ницого оточення не спало навіть на думку вдаватися до нечистих припущень, і влаштував усе так добре, що навіть Флорентіно Аріса не знайшов жодних слідів зникнення Ферміни Даси, бо ніхто не знав про це анічогісінько, і тому зазнали невдачі геть усі його спроби розслідування. Доктор Урбіно не сумнівався, що дружина повернеться додому, як тільки охолоне її гнів. Але вона була певна, що її гнів не охолоне ніколи.

А втім, дуже скоро вона зрозуміла, що її незламна рішучість стала наслідком не так відрази, як туги за своїм минулим. Після весільної подорожі вона ще кілька разів бувала в Європі, долаючи страх, який вселяли їй десять днів у відкритому океані, і ніколи не шкодувала часу на ці мандрівки, щоб відчути себе щасливою. Вона пізнала світ, навчилась інакше жити й думати, але ніколи не навідувалася більше в Сан-Хуан-де-ла-Сьєнагу після того невдалого польоту на повітряній кулі. Повернення в провінцію до кузини Ільдебранди здавалося їй чимось на зразок покути — так пізно вона зібралася поїхати туди. І свій намір вона, власне, мало пов’язувала з катастрофою, що відбулася в її подружньому житті, — він виник у неї набагато раніше. Отож надія оживити в собі почуття, які дали їй стільки радості, коли вона була юна, неабияк утішала Ферміну Дасу в її нещасті.

Коли вона зійшла разом з хрещеницею з пароплава на пристані в Сан— Хуан-де-ла-Сьєназі, то, зібрала всю притаманну їй силу духу і впізнала свсс рідне місто, хоча в її уяві воно збереглося зовсім іншим. Військовий комендант фортеці, який також виконував цивільні обов’язки мера і якому відрекомендували Ферміну Дасу, пообіцяв узяти її в свій службовий вагон у поїзді, що мав довезти гостю до Сан-Педро-Алехандріно, куди вона захотіла поїхати, аби пересвідчитися, чи правда, що ліжко, в якому помер Визволитель, було не більше за дитяче. Після розмови з комендантом Ферміна Даса пішла оглядати своє рідне велике селище, занурене в мляву дрімоту другої години пополудні. Вона знову побачила вулиці, більше схожі на смуги заболоченого пляжу, де то там, то там виднілися вкриті зеленою пліснявою калюжі, знову милувалася особняками португальців із вирізьбленими над ґанком гербами та бронзовими жалюзі на вікнах, де в напівтемних вітальнях невблаганно звучали ті самі сумні вправи на фортепіано і так само збивалися, граючи їх, дівчатка, як і ті дітлахи з багатих родин, що їх колись навчала мати Ферміни Даси, коли тільки-но вийшла заміж. Знову побачила вона пустельний Майдан, де на розжареному, просякнутому селітрою ґрунті не росло жодного дерева, побачила низку екіпажів, схожих на чорні катафалки, запряжених кіньми, які спали навстоячки, побачила жовтий поїзд із Сан-Педро-Алехандріно, а за рогом великої церкви — ще більший будинок, найгарніший з усіх, із довгим, схожим на вузький коридор під’їздом під арочним склепінням і монастирською брамою; в тому будинку було вікно спальні, в якій згодом народився Альваро — через багато-багато років, поза межами її свідомої пам’яті. Вона згадала тітку Есколастіху, яку досі шукала, уже втративши всяку надію знайти її чи то на землі, чи то на небі, і, думаючи про неї, раптом усвідомила, що думає і про Флорентіно Арісу, який сидить під мигдалевими деревами в парку у своєму костюмчику вбогого літератора, тримаючи в руках книжечку з віршами, — а таке з нею траплялося дуже рідко, навіть коли в її пам’яті зринали невеселі роки шкільного навчання. Вона так і не змогла впізнати будинок, у якому колись жила, хоча довго ходила біля того місця, де, як їй здавалося, він стояв, бо побачила там лише свинарню, а відразу за рогом починалася вулиця, де були самі борделі й біля кожних дверей сиділи на ганку повії родом з усього світу, відбуваючи пообідню сієсту і чекаючи листоношу. Ні, це було не її рідне місто.

Вже на початку своєї прогулянки Ферміна Даса затулилася мантильєю, і не тому, що боялася бути впізнаною, — адже ніхто її тут не знав, — вона уникала дивитися на роздуті трупи мерців, що лежали, розкладаючись на сонці, повсюди, від залізничної станції до кладовища. Військовий комендант — і він же таки щось ніби мер — пояснив їй: «У нас тут холера». Вона й сама це зрозуміла, бо на губах у обпалених жарким сонцем трупів біліла піна, але не помітила жодної дірочки від кулі в потилиці — отже, тут цих бідолах не пристрелювали з почуття милосердя, як то було за часів їхньої подорожі на повітряній кулі.

— Це справді