Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

насолоджувався своєю ідеєю. Цей прийом додавав вечору вишуканості. Трохи душевних мук на прощання.

– Справді, просто неймовірно не пощастило, га?

– Ні, – прошепотів Люббе.

– Що?

– Ні.

– Тебе що, так життя втомило?

Люббе похитав головою. Бройєр заскочено дивився на нього. Він відчував, що перед ним уже сидить не та руїна, що хвилину тому. Раптом Люббе став виглядати так, ніби мав день перепочинку.

– Бо тепер вони вас дістануть, – прошепотів він розідраними губами.

– Маячня! Маячня!

Бройєр на мить осатанів. Він зрозумів, що зробив помилку. Замість того щоб помучити Люббе, він зробив йому послугу. Хто б міг подумати, що хлопові настільки байдуже життя?

– Не май ілюзій! Я тебе надурив. Ми не програємо! Ми просто зачищаємо табір! Зміщення фронту, от і вся справа!

Це звучало непереконливо, і Бройєр сам про це знав. Він зробив ковток. «Плювати», – подумав він, випив іще раз, а тоді сказав:

– Думай, що хочеш. Тобі таки не пощастило. Я мушу з тобою покінчити.

Він відчув, як діє алкоголь.

– Прикро. І тобі, і мені. Гарне було життя. Добре, для тебе не надто, якщо бути справедливим.

Попри слабкість Люббе спостерігав за ним.

– Що мені в тобі подобається, – вів далі Бройєр, – це те, що ти не здався. Але я мушу тебе порішити, аби ти нічого не розповів. Саме тебе, найдавнішого гостя. Передовсім тебе. До інших теж дійде черга, – підбадьорливо додав він. – Не залишати свідків. Старе гасло націонал-соціалістів.

Він витягнув молоток із шухляди столу.

– З тобою я хочу закінчити швидко.

Він поклав молоток поруч зі собою. Цієї ж миті Люббе, похитуючись, кинувся вперед і попеченими руками спробував вихопити молоток. Бройєр легко відштовхнув його вбік кулаком. Люббе впав.

– Ти подивися, – добродушно сказав Бройєр. – Таки спробував! І добре зробив. Чого ж не спробувати? Сиди вже на землі, мені так зручніше до тебе підступитися. – Він приклав руку до вуха. – Що? Що ти кажеш?

– Вони вас усіх… усіх точно так само…

– Які дурниці, Люббе. Тобі б цього хотілося. Але ці такого не роблять. Надто делікатні. Окрім того, ще до їхньої появи мене тут не буде. А ніхто з вас не заговорить. – Він зробив іще один ковток і раптом спитав: – Цигарку хочеш?

Люббе поглянув на нього і сказав:

– Так.

Бройєр устромив йому цигарку в закривавлені губи.

– Ось! – Він підпалив цигарку Люббе, а тоді тим самим сірником прикурив і свою.

Вони курили мовчки. Люббе знав, що йому кінець. Він прислухався до вікна. Бройєр допив келих до дна, відклав цигарку і взявся за молоток.

– Ну, пора.

– Будь ти проклятий! – прошепотів Люббе. Цигарка не випала йому з рота, вона прилипла до скривавленої верхньої губи.

Бройєр ударив кілька разів тупим боком молотка. Гострого він не застосував на знак поваги до Люббе. Той повільно обм’як під ударами. Якийсь час Бройєр просидів, занурений у роздуми. А тоді пригадав, що сказав йому Люббе. Він відчув себе обдуреним. Люббе його обдурив. Він мав скиглити. Але Люббе ніколи не скиглив, навіть якби Бройєр вирішив убивати його повільно. Він стогнав, але це не рахується, це було лише тіло. Стогін скидався на голосні вдихи, не більше. Бройєр знову почув гуркіт за вікном. Цієї ночі хтось таки мусить хоч раз заскиглити, інакше всьому кінець. Ось у чому річ, тепер він зрозумів. Не могло все закінчитися на Люббе, інакше вийшло б, що Люббе переміг. Він натужно встав і пішов у четверту камеру. Йому пощастило. Нажаханий голос незабаром почав голосити, благати, кричати, скиглити, здавалося, це тривало вічність, а потім голос ставав дедалі тихішим, доки врешті не змовк навіки.

Бройєр задоволено повернувся у свою кімнату.

– Бачиш! Ви таки ще у нашій владі, – заговорив він до тіла Люббе і копнув його ногою. Копняк був несильний, але щось в обличчі Люббе ворухнулося.

Бройєр схилився, йому здалося, що Люббе показав йому сірого язика. А тоді він побачив, що цигарка догоріла в роті покійника аж до губ і копняк збив невеличку колону з попелу. Бройєр відчув раптову втому, витягати труп з кімнати йому не хотілося, і він ногами запхав його під ліжко. До ранку мав час. На підлозі залишився темний слід. Бройєр заспано всміхнувся. «А малим я навіть на кров не міг дивитися, – подумав він, – дивина та й годі!»

23

Тіла лежали купами. На їхньому волоссі, віях і руках висіли срібні краплі дощу. Труповоз за ними більше не приїздив. Гуркіт на горизонті стих. В’язні до півночі бачили спалахи і чули канонаду, а тоді все припинилося.

Зійшло сонце, небо було блакитне, а вітер лагідний і теплий. На дорогах за містом не видно було нікого, навіть біженців. Чорним вигорілим містом блискучою змією звивалася річка, наче живилася його занепадом. Військ не було.

Уночі годину лив м’який дощ, після нього залишилося кілька калюж. 509 сидів поруч із однією й випадково побачив відображення свого обличчя.

Схилився нижче над пласкою прозорою поверхнею. Він не міг пригадати, коли востаннє дивився у дзеркало, це мало бути багато років тому. В таборі дзеркал ніколи не бачив, а обличчя, яке тепер дивилося на нього, не знав.

За волосся правила біло-сіра щетина. Перед табором мав густу каштанову шевелюру. Він знав, що колір змінився, бо під час стрижки бачив, як на землю падають жмутки, але здавалося, що те обрізане волосся на землі не мало до нього жодного стосунку. Рис обличчя не впізнавав, навіть очі були мов чужі. Мерехтіння у двох дірках над зіпсутими зубами і завеликими ніздрями – лише це відрізняло його від трупів.

«Це я?» – думав 509. Він знову поглянув на себе. Мав би здогадуватись, що виглядає, як і всі, але ніколи над цим не задумувався. Інших він бачив рік за роком і помітив, як вони змінилися, але, позаяк бачив їх щодня, йому це не так впадало в око. На власне обличчя дивився вперше за тривалий час і був прикро вражений. Не тому, що волосся посивіло і росло нерівномірно, не тому, що обличчя виглядало як насміх над тим масивним м’ясистим лицем зі спогадів. Його вразило те, що бачив перед собою старого чоловіка.

Якусь мить він сидів дуже тихо. Стільки думав останнім часом, але ніколи про те, що вже старий. Дванадцять років – це було не так багато. Дванадцять років у неволі – значно більше. А дванадцять років у концтаборі – хто міг знати, на скільки це перетвориться згодом? Чи зберіг він іще досить сили? Чи звалиться, щойно