Читати книгу - "Обережно: міфи!"

претензії Російської імперії на статус держави всієї православної цивілізації (за А. Тойнбі, нині існує шість цивілізацій: західнохристиянська, православно–руська, китайська, японо–корейська, індійська та ісламська. — М. Л.) не були безкорисливими, — наголошує Л. Залізняк, — оскільки виправдовували російську експансію на землі сусідів. У XIX ст. ці псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму набули форми слов’янофільства, справжня суть якого полягала в ідеологічному забезпеченні розширення меж держави російського етносу». Ось на чий млин — свідомо чи ні — лив воду шановний Федір Михайлович.

А ось інший сучасник тих подій М. Драгоманов не надто переймався перспективами «визвольної місії» Росії на Балканах. У спеціально присвяченій цим подіям статті (1877. — с. 13–15) він, із гідною поваги рішучістю, демаскує справжні наміри цих «визволителів» балканських народів, наголошуючи, що насамперед «російський уряд дав (можливість Туреччині. — М. Л.) перебити своїх природних союзників, болгарів та сербів», щоб потім йому було легше верховодити у їхній хаті. Та й взагалі, «пригнічення думки... виснаження народу поборами, утиски народної освіти... релігійна нетерпимість, вкидання до казематів тисяч молоді, яка не зосталася глухою до народної нужди, — ось що являє політично Росія. Куди вже тут визволяти інших!»

Хочете знати, «як “визволяє” цар?» — запитував у листі до Е. Бернштейна Ф. Енгельс. Тоді, радив він, «спитайте в українських селян, яких Катерина теж попервах вивільнила від “польського гноблення” (приводом була релігія) тільки для того, щоб потім їх анексувати. До чого ж, по суті, зводиться все російсько–панславістське ошуканство? До захоплення Константинополя — ні до чого більше... Варто лишень росіянам зайняти Константинополь («Найважливіше було б дізнатися, — наголошував у згаданій статті В. Соловйов, — з чим, в ім’я чого можемо ми увійти до Константинополя? Що можемо ми принести туди, окрім язичницької ідеї абсолютної держави та запозичених нами у греків принципів цезарепапізму, які вже занапастили Візантію?» — М. Л.), — тоді прощай болгарська й сербська незалежність і свобода — ці братушки (bratanki) дуже хутко відчули б, наскільки краще їм жилося навіть за турків. Тільки колосальною наївністю цих bratanki пояснюється їхня віра в те, що цар піклується про їхню вигоду, а не про свою власну» (Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — 1962. — т. 35. — с. 230–231).

«Помилка слов’ян полягала в тому, — зазначав Герцен в «Былом и думах», у розділі про слов’янофілів (1954. — с. 359), — що їм здається, ніби Росія мала колись властивий їй розвиток». Насправді ж, наголошує далі Олександр Іванович, «Росія ніколи не мала такого розвитку і не могла мати (виділено О. Г. — М. Л.)».

Однак ця віра, незважаючи на всю її ірраціональність і, певною мірою, навіть атавістичність, збереглася донині. Щоправда, завдяки подальшим діям нових російських «царів» згадані bratanki значною мірою позбул ися незбагненної навіть для класика марксизму наївності та зумовленої нею сліпої віри. Цього, однак, не скажеш про самих «визволителів», які й далі вірять у чистоту помислів своїх царів — і колишніх, і нинішніх.

Ось і автор післямови до згаданої статті Достоєвського А. Ларіонов (1991) певен, що Олександр II (до речі, автор згаданого вже «Емського» указу, який за своїми негативними наслідками значно перевершив сумнозвісний валуєвський циркуляр) — «недооцінений вітчизняною, та й світовою історією цар–визволитель», який, «незважаючи на повне та одностайне осудження Європи, вирішив безкорисливо допомогти братам–слов'янам позбутися османського ярма». З огляду на це, вважає наш автор, Достоєвський «усім серцем взяв сторону царя», оскільки «він бачив у цій війні визволення народів від насильства, а не імперські зазіхання Росії». На жаль, великий письменник справді не бачив імперських замірів Росії і, схоже, не розумів, що насправді відбувається тривіальна заміна нестерпного османського насильства на не менш огидне та брутальне насильство російське.

Деякі сучасні автори — і не лише російські — взагалі схильні дуже прикрашати справжню картину багатовікової російської експансії на землі своїх сусідів. Так, скажімо, А. Ананьєв (1993. — с. 9–12), із усією принциповістю тавруючи «ті народи й держави, на сумлінні яких кров мільйонів понищених життів», жодним чином не поширює це на власну державу. Ба більше — його обурює те, що Росію, яка всього лише «поширила свій вплив на Сибір, хоча проникнення у ці регіони супроводжувалося не так насиллям, як тихою, мирною, безкровною, релігійною експансією», до цих пір утримують «не інакше, яку списках агресорів і злочинців». І за що? За один–єдиний грішок молодості, та й то — «безкровний»...

Такою самою — «м'якою, безкровною, обопільно вигідною» — подає російську колонізацію згадуваний вже московський професор В. Ільїн (1999. — с. 395–398): її «плавні хвилі» послідовно накочувалися на північ, південь і схід («рух на захід, пов'язаний з конфліктами із індустріально розвиненими народами... було заказано»), затоплюючи «колосальні незаймані простори», які характеризувалися «нижчим рівнем місцевих цивілізацій». А позаяк російська державність «поставала не з племінного, а з геополітичного начала», то це, переконує автор, цілком «відвертало насильницьку русифікацію».

То в інших частинах світу «колонізація чинилася як загарбання», то десь там «заброди впроваджували політику нещадного винищення», а тут росіяни — хоча, як визнає В. Ільїн, «усюди і завжди боролися за території» — жодним чином «не руйнували місцевих типів культур, а вживалися в них (у такому разі напрошується запитання: чи й справді вони були носіями «вищої цивілізації»? — М. Л.)». То «освоєння Північної Америки супроводжувалося насильницьким переселенням та масовим винищенням індіанців», а тут, вважає В. Ільїн (там само. — с. 436), «жодного військово–урядового приєднання просторів, як правило, не було», колонізація, навпаки, «сприяла збереженню етносів на окраїнах («скільки Росія малих племен отримала в історії, стільки й оберегла», — наголошує І. Ільїн. (1882–1954). — М. Л.)», надавала їм «шанс виходу у світову історію (проте тільки за роки більшовицької Росії для десятків народів цей «шанс» закінчився реальним виходом у небуття... — М. Л.)». Тож і не дивно, що, як стверджують інші поважні московські вчені (Россия на пороге... — 1996. — с. 11), сусідні народи просто–таки «прагнули бути у складі Росії...» Особливо, коли врахувати, що спричинилися до такого прагнення: «аби уникнути знищення і асиміляції...» (Ильин, 1999. — с. 436).

Не менш красиву, аніж «плавні хвилі», що з Божої волі