Читати книгу - "Обережно: міфи!"

розкочувалися на три сторони світу з білокам’яної, версію виправдання процесу загарбання Москвою чужих земель висунув згадуваний вже В. Поляков (1998. — с. 136–142). То «тільки вороги Росії, — береться він слідом за іншим «філософом, істориком і політологом» І. Ільїним, «виправляти справу загального невігластва» щодо правдивої історії Російської імперії, — можуть зображати цю справу так, буцімто агресія йшла з боку самого російського народу (тут автор свідомо пересмикує карти: навряд чи кому спаде на думку перекладати на плечі російського народу відповідальність за агресивну політику російської імперії. — М. Л.), тоді як “бідні” печеніги, половці, хозари, татари (ординські, казанські й кримські), черемиси, чуваші, черкеси й кабардинці “стогнали під гнітом російського імперіалізму” і “боролися за свою свободу”...» Насправді ж, запевняє він, то агресивні сусіди «пограбували» — «відібрали у неї моря» й «споконвічні російські місцевості» — Росію, яка «колись... простягалася до Карпат», а нині змушена полемізувати навіть щодо того, «чи можна за нею залишити Київ». Загарбницькі ж дії самої Росії щодо сусідніх народів кваліфікуються цим автором вже зовсім інакше (там само. — с. 132): просто «росіяни виявилися більш удачливими... у ратній справі»...

На переконання подібних істориків, саме «Росія з давніх–давен була організмом, вічно змушеним до самооборони (слід зазначити, що «самооборона» ця була надзвичайно плідною: Москва, як порахували історики, щодня пригрібала до себе 80 квадратних миль нових земель. — М. Л.)». То й не дивно, що, «подаючи нам об'єктивну картину», В. Поляков «представляє російський народ зажди змушеним оборонятися, захищатися». Хочете знати, що саме обумовлювало оту «змушеність»? Пояснюємо: «Москва була зусібіч обмежена, зачинена, оточена непрохідною стіною й замкнена в самій собі», а підступні «сусіди не хотіли дати Росії виходу із глухого кута» (там само. — с. 136–137, 142). Тож, якщо вам раптом здасться, що ваше помешкання дещо замале, обмежене, сміливо переходьте до «самооборони» — і вже невдовзі сусідські помешкання по праву стануть вашою власністю. А тих, кому такий перебіг подій чомусь буде не до вподоби, оголосіть «ворогами», та й край! Отака ось об’єктивність...

Історичних фактів, які цілком спростовують цю — наскільки привабливу з погляду накладання маскувального макіяжу на спотворену імперськістю візію Росії, настільки ж далеку від правди — тезу, вистачило б не на одну книжку. Ось тільки два з них — про «упокорення Кавказу» (про «мирну» колонізацію Сибіру вже йшлося), конкретно — Кабарди, взяті з товстелезних книг, які містять безліч «окремих епізодів» Кавказької війни. 19 лютого 1822 р. загін російських військ «винищив аул зі всіма хуторами узденя Мансоха, а 20–го зайшов до ущелини Табашин і... винищив два аули, що належали Мисостовим і Атажукіним». У середині березня «впродовж семи днів... п’ять великих аулів, не враховуючи окремих хуторів, кошів і кутанів, були винищені дощенту» цим же загоном (Потто, 1886. — с. 433–434).

6 червня 1822 р. підлеглий Єрмолова полковник Греков писав у своєму донесенні: «Глибина води в Сунжі дуже утруднювала чеченцям переправу; ті, хто зайняв кургани та балки, щоб утримувати мене, миттєво були збиті й кинулися до переправи; тоді худоба, і люди, і гарби змішалися. Крик жінок і дітей зробився повсюдним і паніка загальною. І весь прилеглий до переправи видолинок і ліс заповнилися народом, худобою й гарбами. З пагорба почали бити картеччю, ядрами, рушничним вогнем, усе почало кидатись у воду: жінки, чоловіки, худоба і вершники. Одні потопали, інші дісталися до протилежного берега, худоба бігала лісом, лемент, переполох були неймовірні, тим часом градобій картечі та ядер спрямовано було на переправу... Втрати мали бути... надзвичайно великими, бо щільність народу, паніка і жахливий з нашого боку вогонь завдавали жорстокого нищення. Безліч тіл бачив між гарбами і довкіл переправи» (Анисимов, 1989).

1 жовтня 1823 р. «шість сотень лінійних козаків» за підтримки «двох рот Навагінського полку і однієї Тенгінського, з чотирма гарматами» на світанку захопили зненацька три аули. «З жителів не врятувався майже ніхто: 300 осіб було вирізано, 566 душ захоплено в полон...» (там само. — с. 505). 4 квітня 1825 р. загін Бековича і Кавказький полк Дадимова рано–вранці захопили зненацька «не просто аул — ціле місто... Почався безжальний приступ; козаки запалили будинки — і населення гинуло в полум’ї... В полон взято тільки 139 душ; решта мешканців загинули або в бою, або у полум’ї. Лінійці зібрали й поховали 570 трупів; але, за свідченням самих кабардинців, одних забитих серед них було більше тисячі...» (Потто, 1886. — с. 555–556).

Деякі сучасні російські історики, схоже, й досі цілком поділяють (хоча навряд чи наважаться зізнатися в цьому) підходи, які свого часу сповідували представники панівних націй усіх колоніальних держав Європи: «на “дикі” народи не можуть поширюватися ні європейські норми міжнародного права, ні християнські норми моралі», а отже, «жорстокість — єдиний ефективний засіб спілкування з “дикунами”, настрашування і придушення — єдина мова, якою можна розмовляти з “нецивілізованим” світом» (Анисимов, 1989). А коли так, то чи варто карати себе докорами сумління щодо власної жорстокості чи засуджувати своїх предків за нібито вчинені ними звірства?

А ось лише одне свідчення того, як ті ж кабардинці «боролися за свою свободу» (там само. — с. 444): 17 квітня 1822 р. частина козаків загону Кацирева «заскочила в аул Аджі Тамбієва. Чоловік 20 піших горців, захоплених у ньому, зачинилися у [кам'яній] саклі, оголосивши, що битимуться на смерть». На допомогу козакам спішно підійшли дві роти Ширванського полку. На пропозицію здатися кабардинці відповіли пострілами. Коли із солдатських лав вибуло кілька вояків, командир загону Кацирев «наказав узяти саклю багнетами». Увірвавшись до саклі, солдати «винищили всіх без пощади. 18 трупів, витягнутих із саклі, були так спотворені, що мирні кабардинці, які перебували в загоні, не могли впізнати жодного з них».

Звичайно, не лише кабардинці відзначалися такою мужністю. Ось один із прикладів мужнього опору південних осетинів. Саме там, у горах Південної Осетії, російські «солдати зі здивуванням помічали серед оборонців жінок». 26 червня 1830 р. війська під командою генерала Ранненкампфа оточили замок Коло, у якому «засіли тридцять відчайдушних зарізяк (тепер російські генерали і ЗМІ сказали б «бойовиків» чи «терористів»... — М. Л.), і на пропозицію здатися — відповідали залпом». Не допомогло ні бомбардування гарматними ядрами, ні намагання вчинити підкоп. Коли замок підпалили,