Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

лайдаку зірвати цю вигідну оборудку! Геть звідси! Приберіть це лайно! — кричить Іван. Лакеї виштовхують мене в коридор, панич виходить, вони поспішають за ним Я залишаюся стояти,, мене трясе. Можу плюнути на все й піти. Але я обіцяв. Дурень, що взявся за цю справу, але як узявся, то треба виконувати до кінця. Смачно плюю на підлогу, лаюся вголос і біжу до сходів. Коли вибігаю з готелю, машина Стерлінга вже рушає. Я знаю, що не зможу довго бігти за нею, але біжу. Бо що залишається?

У місті ще не відстаю, бо авто не може набрати швидкості, але їдуть за місто, і там уже в мене нічого не вийде. Біжу з останніх сил, але авто зникає за пагорбом. Ледь добігаю до половини і зупиняюся, бо нічим дихати, хапаю ротом повітря, коли чую постріли. І знову біжу. З пагорба бачу, що автомобіль на мосту внизу оточили вершники. Поруч валяються два вбитих лакеї, а онде Стерлінг звалив Івана на землю і міцно тримає. Віддає його вершникам, живого, щось каже отаману абреків. Той киває, а потім несподівано стріляє. Стерлінг хапається за груди і падає на коліна Вершники скачуть геть. Іван трясеться, перекинутий через сідло коня, наче штука тканини. Я боку вниз. Коли підбігаю, Стерлінг іще живий. Під ним ціла калюжа крові. Він бачить мене і кривиться у безсилому гніві.

— Вони обдурили! Обдурили мене!

— Хто це був?

— Банда Зелімхана!

— Навіщо ти віддав їм Івана?

— У них моя донька, моя Джесі! Вони викрали її і вимагали грошей! Я хотів продати свердловини, але цей Іван хотів забрати їх задарма! А бандитам були потрібні гроші! Я був згодний віддати їм усе, але вони дізналися, хто такий Іван, і вирішили отримати за нього викуп. Вони обіцяли віддати Джесі, якщо я привезу їм Івана! Вони обіцяли! І обдурили! Прокляті бандити! Як я їм міг повірити!

Його голос слабшає, він хрипить усе сильніше, потім хапає мене за руку.

— Пообіцяй мені, що допоможеш їй! Пообіцяй, благаю! Я вмираю, пообіцяй! — він стискає мою руку й дивиться з таким відчаєм, що я не можу відмовити.

— Обіцяю, — кажу тихо.

— Дякую. Благослови тебе Господь, — він дивиться на мене, а потім його голова падає на землю. Він мертвий. Чую позаду постріли, десь за пагорбом. Тікаю в кущі. За декілька хвилин з’являються козаки. Навіщо вони стріляли? Наче попереджали про своє наближення! Крутяться біля машини.

— Це той англієць.

— Ага, а це хто? — роздивляються лакеїв.

Потім починають нишпорити по кишенях трупів, хтось заходиться знімати черевики з англійця.

— Залиш, а то ротмістр лаяти буде.

— Скажемо, що абреки черевики забрали.

— Тоді й піджаки можна!

Швиденько роздягають трупи до спіднього. Ще кілька козаків лізуть в авто Стерлінга. Один з них, той самий, що приходив до готелю. Перевіряють ящики в салоні і багажник. Коли чутно: їде машина. Це прибув ротмістр. Невдоволено подивився на трупи, авто сподобалося йому більше, аж примірявся на сидіння, перед тим наказавши витерти кров.

— Ну, і що думаєте, хто це нападав? — питає ротмістр.

— Це банда Зелімхана, — кажуть козаки.

— Тою самою? — питає ротмістр.

— Того.

— За нього шістдесят тисяч рублів дають, — мрійливо каже ротмістр.

— Скоріше кулю отримаєш, аніж гроші, — каже козак із готелю. Інші кивають головами. Щось не дуже хочуть переслідувати абреків.

— А вони ж десь тут, поруч, — каже ротмістр і оглядається. — Ночі чекатимуть, а потім уже на південь у юри подадуться.

— Поруч, та спробуй їх візьми. Вони ж ці ліси добре знають.

— Ну, добре, всіх грошей не заробиш. Забирайте машину та тіла, поїхали звідси.

І поїхали. Я ото сиджу у кущах і аж крекчу від роздратування. Що ж таке в нашому любому Отєчєстві коїться, що от армія не краща за поліцію? Прогнило все. І до чого воно так дійде? А тут іще війна, як кажуть, насувається. Підвівся я і пішов у той бік, куди абреки поїхали. Досі в мене горів на щоці ляпас Івана, але ще більше горіло на руці останнє стискання того англійця і моя обіцянка йому. Перед смертю ж присягнувся доньці його допомогти й тут уже обдурити не міг.

Ішов спочатку дорогою, а потім у ліс звернув. Сутеніти починало, йшов я неквапливо, прислухався. Коли чую, цокотять копита. Один вершник. Я до дороги. Вже темно було роздивитися, хто їде, але так подумав, що з абреків хтось. То каменюкою кинув, збив з коня, затягнув у кущі. Там зв’язав, потім поплескав по щоках, щоб до тями привести. Він очухався і залаявся, російською. Голос я впізнав, то був козак із готелю. Щось занадто частенько він мені траплявся.

— А ну тихіше, лебедику, — приставив йому револьвер до голови.

— Мовчу! Мовчу! Не вбивайте! — шепоче він.

— Куди їхав?

— Та до жіночки одної.

Я револьвером натиснув.

— Ще раз збрешеш, застрелю, наче собаку скажену.

Ні! Ні!

— Куди їхав?

— До абреків.

— Навіщо?

— Сказати, що шлях на Шалі вільний.

— Вони туди поїдуть?

— Туди, там у Зелімхана табір.

— А хто їм дорогу звільнив?

— Та ніхто, вільна вона була.

— Бачу, не хочеш ти жити.

— Хочу, хочу!

— То відповідай.

— Сам начальник команди. Він наказав передати, що шлях вільний і що чекає третину викупу собі.

— Третину?

— Третину. Наш начальник менше третини не бере. З інших може і половину узяти, і більше, але Зелімхан дуже небезпечний, то з нього третину начальник бере.

— І не боїться він з абреками справи мати?

— А що боятися, коли він у гарнізоні сидить, при гарматах та кулеметах. Ще рік-другий посидить, а потім поїде до Росії багачем. І я б не побоявся!

— А ти як з абреками злигався?

— Та як, у полоні в них був. Напали вони на нас, двох моїх товаришів убили, а мене у полон узяли. Вбили б і мене, але переплутали, подумали, що я син багатого козака з Владикавказа, думали викуп отримати. То посадили в яму і там тримали три місяці. Охороняли добре, завжди поруч хтось з абреків був. Ото я й навчився по-їхньому балакати. І не тільки по-чеченськи, можу і по-татарськи.

— Як же ти з полону вибрався?

— Та як, заплатили