Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

руках.) Нам пояснили, що «пільгове» бюджетне місце, якщо перевести хабар у російські гроші, «коштує» від 70 000 р.! Пояснили це в кабінеті декана.

— Нас не турбує, що ви з Чечні, що були поранені — ми тут не «комітет милосердя». Є ставки. Хто з ними не погоджується, той вільний. Ми й так пішли вам назустріч: із чеченців ми вимагали б 100 000 р. за переведення з чеченського вишу до себе на факультет! Спасибі, у вас російське прізвище.

Ми з мамою в шоковому стані розвернулись і вийшли геть.

В іншому виші, куди ми пішли пізніше, нам відразу заявили про «добровільно-примусовий внесок» ректорові. Це замість того, щоб допомогти нам, людям із Чечні!

Тітонька Юлія нас утішала: годувала пиріжками, смачним курячим пловом. Вона, незважаючи на вік, дуже бадьора, сповнена сил. Вона обдзвонила всі виші Ставрополя, з’ясувала, що бюджетні місця є в Північно-Кавказькому університеті.

Мені знову сняться кошмари про війну. На моїх очах убивають людей і тварин, а я кричу й плачу, але не можу їм допомогти.

19.11.

Тітонька Юлія завела будильник, приготувала котлети, зібрала в дорогу фрукти й шоколад. Ми їдемо в автобусі по своїх кішок до Ґрозного. Ми їх не покинемо. Ще потрібно забрати наші старенькі речі: пару матраців, подушку та сковорідку.

Я і мама прийняли рішення виїхати з воєнної зони, тому що теракти не припиняються. У Ставрополі багато газет, я пошукаю роботу.

У Північно-Кавказькому університеті виявилися порядні люди. Ректор зовсім безкорисливо погодився перевести мене на бюджетне місце гуманітарного факультету, тобто я буду вчитися безкоштовно й заочно, зможу ще й працювати. Це усмішка долі — зустріти чесних і нормальних людей!

Тітонька Юлія, проводжаючи нас, хвилювалася. Ми обіцяли їй зателефонувати, як тільки дістанемося до Ґрозного. Я дуже полюбила бабусю. Як жаль, що ми не зустрілися раніше! Тітонька Юлія — християнка. Вона молилася за нас.

У її квартирі відбувалися дивні й непояснювані явища: у першу ніч, тільки-но я заснула, мене розбудили кроки. Злякано розплющивши очі, я побачила перед собою незнайому жінку в білому фартуху. Як тільки я стала читати молитву, образ проплив повітрям, просочився крізь зачинені двері і зник. Не повіривши, що то був сон, я стала розпитувати тітоньку Юлію про жінку в білому фартуху, і з’ясувалося, що такий вигляд мала колишня хазяйка житла, яка давно померла.

П.

21.11.

Ми в Чечні! Прибирали квартиру, тягали з вулиці воду, каламутну, з водоростями. Щоб пити, потрібно цідити її через марлю.

Я вчора забігала до Алхазура та Кайли. Азаматові ми привезли олівці й альбом. Кайла пригощала нас шоколадними цукерками. Вітала зі святом Ураза-Байрам. В Азамата величезні синці під обома очима. Батьки сказали, що він упав.

Сьогодні я відпочиваю, п’ю ліки. Температура 39º. Кидає в жар.

Сусідка Хазман добре доглядала кішок, годувала. Ми вдячні! Мама збирає нехитре майно. Ми днями залишаємо рідний край, щоб потрапити в невідомість. Свою шафу 1924 року ми кинемо — нам її не забрати. Візьмемо одяг і улюблених кішок. У нас їх троє: Карина, Смугастик і Кульбабка.

Народився вірш:

Моя земля мене ж і ранить.

Друг, ворог…

Де ж бо доброта?

Лиш гір повітря без омани,

Снігів їх вічна чистота.

Пробач, о земле! Попелище —

І вулиці, й душа сама.

Мені нема за тебе ближчих,

За тебе кращих теж нема.

Гіркота й біль туманять око.

Спитати хочеться мені:

Це розрахунок чий жорстокий

Зіткнув народи у війні?

Печаль у серці винуватім,

Та бережу в душі й любов.

Світ розірвався, мов граната,

І на землі чорніє кров.

Вже непотрібність власну знаю

У ріднім, зболенім краю.

І ось удалину втікаю,

Хоч там нічого не люблю.

22.11.

Разом із Хазман дивимося телевізор. У нас ні електрики, ні газу. У неї телевізор погано, але працює. Хазман плаче!

— Як же я без тебе, Фатимо, буду? — питає вона мене і звертається до мами: — І до тебе, Лено, звикла, і до кішок!

— От, хотіли б залишитися на батьківщині, але як? — заперечує мама. — Учора на зупинці, прямо при нас, хлопець стріляв у машину військових, що проїжджала там. Цілився в бензобак, влучив у колесо. А влучив би куди хотів, був би вибух, усі б загинули на зупинці. І старі, і діти. Уазик із військовими, не зупиняючись, швидко промчав.

Тьотя Лейла засмутилась і водночас зраділа нашому від’їзду. Ми сфотографувалися на пам’ять.

Сьогодні гори, що кільцем оточують Ґрозний, — білі від снігу і синіють лише з боків.

Я бачила Ґабі, розповіла їй, що буду вчитись у Ставрополі й працювати так само. Попрощалася з журналісткою Айзан із газети «Трудяга», а сивого Ґапура та поета Мусу не застала на службі.

Ще, цілком випадково, я зустріла давніх знайомих. Колись на ринку вони торгували відеокасетами: Козеріг і його брат. Тепер вони — працівники міліції й служать новій владі. Охоронять лікарню № 9, на зупинці «Автобаза».

23.11.

Дощ. Небо затягли сірі хмари. Їх кривавим променем пропалює помаранчево-червоне сонце. За пагорбом стріляли з важких гармат, і земля злегка тряслася, нагадуючи про те, що кожен день, прожитий на моїй батьківщині, міг стати останнім.

Я бачила сни про те, як на землю ринули хвилі, як земля поступилася стихії води і ми стали її частинками, подолавши людську подобу.

Колись у моєму місті Ґрозному я маленькою дівчинкою сиділа на санчатах, як на лавочці, у коридорі квартири, обіймаючи маму. А по нашому будинку на вулиці Завєти Ільїча стріляли важкі російські гармати. Цегляний чотириповерховий будинок хилився, немов великий корабель, що потопає, і скрипів. Мама обійняла мене і сказала:

— Ми сьогодні помремо, але ти не бійся.

А я спитала:

— Як помремо? Мені всього дев’ять років!

Мама крізь сльози посміхнулася. Не було ні краплинки світла, і я не могла це побачити, але знала — вона посміхнулася.

— Для смерті вік не важить. Такий обстріл нам не пережити. Боже, як страшно!

Хотіла відчути мамин страх, але не могла — я ще не відчувала страху, тільки сильно стукотіло серце.

— Що найстрашніше в смерті? — спитала я маму.

— Те, що ми більше ніколи не побачимо сонця.

Але мама помилилася — ми вижили.

У моєму житті з осені 1994 року сонце сходило багато разів, і я навчилася класифікувати страх як давній об’єкт усвідомлення.

Божевільний Юрочка, хлопчик-сусід, теж помилявся, стверджуючи, що в кімнату влетів снаряд і насправді ми дуже давно мертві. Ми не загинули —