Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

жахливий біль, наче їх проткнули списом — одна довга розпечена стріла незносного болю. Він закричав, скинув руки над головою і закляк, його м’язи конвульсивно скоротилися; та біль став сильнішим, змусив його знову опустити руки, встромити кулаки під пахви і підібгати коліна до грудей.

«Моє серце! У мене серцевий напад, я помираю! Моє серце! Я не хочу помирати! Тільки не тепер, я ж іще не починав роботи, я ж іще не мав можливості проявити себе! Любий Боже, допоможи мені! Я не хочу помирати, не хочу помирати!»

Простромлене спазмом тіло завмерло і розслабилося; Дейн перевернувся на спину і широко розкинув руки — намагався втриматися на поверхні води, долаючи біль. Виснажений, він уставився у височенний купол небозводу. «Ось він, ось він — Твій спис, якого я, охоплений гординею, благав у Тебе години тому. Дай мені можливість страждати, сказав тоді я, змусь мене страждати. А тепер, коли страждання прийшло, я опираюся, нездатний до довершеної й бездоганної любові. О, милосердний Боже! Це той біль, якого я благав. Мушу прийняти його, не боротися з ним, мушу не противитися Твоїй волі. Твоя рука — могутня, і це — Твій біль, який ти, напевне, відчував, розіп’ятий на хресті. Боже, мій Боже, я — Твій! Якщо це Твоя воля, то так і буде. Немов дитя, я віддаю себе в Твої неозорі й безмежні руки. Ти до мене надто добрий. Що ж я зробив такого, щоб заслужити від Тебе так багато, від людей, які люблять мене сильніше, аніж будь-кого іншого? Чому Ти дав мені так багато, хоча я того не вартий? Біль, цей біль! Ти до мене такий добрий, Боже. Нехай це буде недовго, просив Тебе я, і це було недовго. Моє страждання буде коротким і швидко минеться. Невдовзі я побачу Твоє обличчя, але тепер, ще в цьому житті, я дякую Тобі. О, цей біль! Мій милосердний Боже, Ти надто до мене добрий. Я люблю тебе!

Страхітливий дрож пронизав очікувально завмерле тіло. Губи Дейна ворухнулися, стиха вимовили Його ім’я і спробували всміхнутися. А потім зіниці Дейна розширилися, і в них назавжди потонула вся синь його очей.

Двоє англійців, нарешті безпечно вибравшись на берег, кинули на пісок своїх плачучих підопічних і завмерли, видивляючись Дейна. Але спокійний глибокий синій обшир став пусткою; на берег накочувалися і відступали легенькі хвильки. Дейн зник.

Хтось згадав про розташовану неподалік базу ВПС США і побіг туди по допомогу. Не минуло й півгодини після зникнення Дейна, як у повітря злетів гелікоптер. Несамовито колошматячи повітря лопатями, він робив над морем біля пляжу дедалі ширші кола в пошуках зниклого відпочивальника. Але ніхто й не сподівався щось побачити. Потонулі опускаються на дно і не спливають по кілька днів. Минула година, коли за п’ятнадцять миль від берега пошуковці помітили Дейна — той спокійно лежав собі на лоні морських глибин, розпростерши руки і повернувши обличчя до неба. їм навіть здалося, що він живий і вітально гукає рятувальників, та коли машина, збиваючи воду в шипучу піну, опустилася достатньо низько, стало зрозуміло, що Дейн — мертвий. Пілот передав по радіо координати, з бази вирушив катер і за три години повернувся.

Звістка про загибель Дейна швидко поширилася серед критян. Вони любили спостерігати, як він гуляє, любили сором’язливо перекинутися з ним кількома словами. Ці люди зібралися чималим натовпом біля моря, жінки схожі на неоковирних чорних птахів, чоловіки — у старомодних мішкуватих брюках, розстебнутих у комірі білих сорочках із закоченими рукавами. Всі стояли мовчазними групами і чекали.

До берега підійшов катер. З нього на пісок вистрибнув кремезний старший сержант морської піхоти й обернувся, щоб взяти на руки загорнуте в ковдру тіло. Він пройшов лінією води і з допомогою ще одного чоловіка поклав свою ношу на пісок. Ковдра розкрилася — серед критян, що зібралися на березі, прошелестіла хвиля гучного шепоту. Вони скупчилися довкола тіла, притискуючи до обвітрених губ розп’яття; почали стиха голосити жінки, і їхнє голосіння, оте просте, без слів, «о-о-о-о!», здавалося, мало власну мелодію, таке скорботне, спокійне, глибинне, суто жіноче.

Була п’ята година дня; сонце, що ховалося за хмарами, котилося на захід, за похмуру скелю, воно освітило маленьку темну купку людей на березі моря, довге непорушне тіло на піску — з золотистою засмаглою шкірою, заплющеними очима, чиї вії настовбурчилися гострячками через висохлу в них сіль, зі слабкою усмішкою на посинілих вустах. Коли з’явилися ноші, усі разом — критяни та американські військовики — понесли Дейна геть від моря.

В Афінах вирувала революція, натовпи бунтівників порушували усталений порядок, але полковник ВПС США, тримаючи у руці блакитний австралійський паспорт Дейна, зв’язався зі своїм начальством через спеціальну радіочастоту. Його фах був позначений словом «Студент», а на останній сторінці в графі «Найближчі родичі» значилося ім’я Джастини та її лондонська адреса. Не переймаючись юридичним значенням терміну «Найближчі родичі», Дейн вніс у паспорт ім’я сестри тому, що Лондон був набагато ближчим до Рима, аніж Дрогеда. Квадратну чорну валізку зі священицьким приладдям Дейна, знайдену в його готельному номері, відчиняти не стали, і вона, разом із великою валізою, чекала допоки дадуть вказівки — куди переслати речі небіжчика.

* * *

Коли о дев’ятій ранку в помешканні Джастини задзвонив телефон, вона перевернулася, розліпила заспане око і завмерла, проклинаючи бісів телефон і обіцяючи собі, що неодмінно попросить домовласника вимкнути його. Якщо решта світу вважала за доречне й потрібне займатися своїми справами з дев’ятої ранку, то чому вони мали нахабство вимагати від неї того самого?

Але телефон дзвонив і дзвонив. Може, то Рейн? Ця думка схилила шальки терезів на користь свідомого, а не сонного буття, і Джастина, вибравшись із ліжка, неохоче попленталася до великої кімнати. Німецький парламент зібрався на позачергову сесію, вона ось уже тиждень не бачилася з Райнером і без особливого оптимізму розцінювала свої шанси побачитися з ним хоча б через тиждень. Але, може, кризу вирішили, і він телефонує їй сказати, що невдовзі приїде.

— Алло?

— Міс Джастина О’Ніл?

— Так, це я.

— Вас турбують з австралійського посольства в Олдвічі, — сказав голос з англійським акцентом. Джастина була ще надто сонна й зморена, щоб розібрати почуту назву, до того ж її свідомість і не до кінця переварила той факт, що цей не Рейнів голос.

— Ага, австралійське посольство. — Вона позіхнула й однією ногою почесала другу.

— Ви маєте брата, пана Дейна О’Ніла?

Очі Джастини широко розкрилися.

— Так, маю.

— Наразі він перебуває в Греції, міс О’Ніл?

Вона міцно вчепилася пальцями ніг у килимок.

— Так, це правда. —