Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Питання 3: Ми вислали запрошення на лікування у Франції Плющеві та Євдокимову. Чи отримали Ви такі папери?

Відповідь: Таких листів ми не отримували. Питання про таке лікування вирішує Міністерство охорони здоров’я СРСР і Міністерство закордонних справ.

Питання: У яку компетентну організацію можна послати такого листа?

Відповідь: Ми не компетентні вирішувати таке питання.

Питання: Чи не назвете адреси Міністерства закордонних справ?

Відповідь: Ми не маємо зв’язків з Міністерством закордонних справ і не знаємо його адреси.

(Міністерство закордонних справ Української РСР розташоване за 500 метрів від медвідділу Міністерства внутрішніх справ, на тій самій вулиці.)

Питання: Ми вражені тим, що ви не знаєте адреси Міністерства закордонних справ. Ми повинні будемо посилати такі запрошення у всі міністерства, поки воно потрапить у потрібне. Хіба це нормально?

Чи є надія, що Плющ і Євдокимов потраплять до Франції?

Відповідь: На таке запитання я не можу відповісти. Це не до нас питання.

Питання: Чи можна прислати медикаменти Плющеві та Євдо-кимову?

Відповідь: Якщо вони призначені йому під час лікування і відповідають нашим ГОСТам, тобто тим, за якими ми закуповуємо ліки за кордоном.

Питання: Як ви ставитесь до того, що у лікуванні Плюща використовуються такі препарати, як галоперидол та інсулін, адже вони ж дуже шкідливі?

Відповідь: У Радянському Союзі ці ліки використовуються, ми читаємо літературу і знаємо, що за кордоном вони застосовуються також. І у вас у Франції. Якщо ви цього не знаєте, то це значить, що ви не читаєте своєї медичної літератури.

(Встає: я відповів на всі поставлені питання.)

Безглуздість того, що відбувалося, збентежила французів, для нас же це було природно. Держава, де все анонімне: злочин, суд, кати — тільки жертви реальні; де кругова порука безвідповідальності допомагає надійно приховувати будь-які злочини.

Звернення до математиків перейшло у своєрідне підбивання «підсумків» у поглядах на суспільство, в якому ми живемо, на себе в цьому суспільстві. Лист було названо:

ТОРТУРИ ЧАСОМ.

Жовтень 1975 р.

(Тим, хто взяв на себе обов’язок відгукнутись

на страшну долю Леоніда Плюща, адресуємо).

У день, що названий іменем мого чоловіка Леоніда Плюща, я звертаюсь до вас із словами вдячності й смутку. Незмірна вдячність і незмірний смуток.

Вдивляючись у ті страшні три з половиною роки, які Леонід Плющ пробув у тюрмі, думаючи про майбутнє, поки що безпросвітне, ми безупинно ставимо собі одне й те саме запитання: навіщо, з якою метою держава звалила такі муки на одну людину, навіщо, з якою метою відірвали чоловіка від дружини, батька від дітей, друга від друзів. Кому й навіщо потрібно, щоб кожні два тижні, після поїздок у Дніпропетровську лікарню ми переконувались у тому, що фізичні сили найдорожчої і найближчої для нас людини вичерпуються через безперервні тортури лікувальними препаратами, меркне світлий розум, притуплюється той пристрасний інтерес до життя, що був основою існування, самою суттю особистості Леоніда Івановича?

За що Леоніда Івановича засуджено на безтермінове вмирання, а нас приречено на роль безсилих свідків збоку?

Спочатку здавалось, що Леоніда Івановича хочуть змусити відмовитись від своїх переконань, перекреслити своє минуле, публічно покаятись у «гріхах» і вимолити за них прощення. Але спроби ці ні до чого не призвели: Леонід Іванович вистояв морально, не пішов на діалог зі своїми катами.

Ми думаємо тепер, що у самій тривалості ув’язнення Леоніда Івановича у спецпсихлікарні, в очевидній безглуздості такого ув’язнення навіть з погляду того абсурдного діагнозу, який винесли як вирок Леонідові Івановичу, можна знайти відповідь на наші запитання. Леонідові Івановичу не просто мстяться за стійкість, мужність і відданість своїм переконанням.

Його, нас, родину, друзів і близьких, всіх, хто знає про «справу Плюща», катують часом, тобто привчають до того, що те, що з нами відбувається, природне, законне, звичайне і нормальне, що так і має бути, що інакше бути не може.

Природно і законно для нашої країни, що психічно здорова, обдарована людина, колись сповнена невичерпної соціальної енергії, зустрічає 36-й рік свого життя не в колі родини, друзів, наукових і громадських інтересів, а в одній камері з 28-ма маньяками-вбивцями, патологічними злочинцями.

Особистісна соціальна активність вважається у радянській країні за соціально небезпечну, тільки-но вона виходить за рамки загальноприйнятої догматики. Такий неписаний закон. Соціально небезпечні мають бути ізольовані. Цей закон уже «писаний», і згідно з ним Леонідові Івановичу винесено вирок.

Майбутнє покаже, чи проводять над Леонідом Івановичем черговий науковий експеримент: адже й справді цікаво й «науково необхідно» знати, до якої міри і як довго може протриматись нормальна людська психіка, яку безперервно атакують величезними дозами медичних препаратів, які звичайно застосовуються до людей, психічно неповноцінних.

Але те, що і над Леонідом Івановичем, і над всіма нами проводиться соціальний експеримент, — безсумнівно. Нас привчають відчувати себе ізгоями, «атщєпєнцамі», кожний крок яких незаконний, а те, що нас залишають на волі — нечувана милість. Навіть звичайне спілкування з нами ускладнене, бо вимагає від тих, що довкола нас, мужності, на яку здатен небагато хто: адже в будь-яку хвилину знайомство з нами може стати злочином в очах у КДБ.

Радянські керівники підписують документи в Гельсінкі, а дільничний міліціонер зупиняє на вулиці 16-річного сина Л. Плюща і запитує: «Це що за сволота збирається у твоєї матері?» Йшлося про те, що до нас заходили американські конгресмени й французькі адвокати.

Декларація Прав Людини, розрядка, Гельсінкі — не для нас і не про нас.

Тортури часом тривають.

Ось чому така величезна наша вдячність всім людям та організаціям, що обстоюють права людини на свободу совісті, думки і виїзду з країни, у якій життя стало для людини нестерпним. Кожне втручання ззовні, кожен голос, що лунає на Заході на наш захист, незалежно від того, чи досягаються цим негайні практичні результати, — це прорив у тій страшній психологічній та соціальній ізоляції, на яку нас прирекли: свідчення того, що беззаконня не узаконене, що примирення з насильством, згода і співпраця з ним ще не стали загальнолюдським надбанням, що політична кон’юнктура і галас газетярів на тему «розрядки» і «невтручання» не заглушили голосів в’язнів-«невільників честі», не заглушили людської гідності й розуму.

Тільки це вселяє надію. Тільки це допомагає жити.

Підписали цього листа ми вдвох з Тетяною Сергіївною Ходо-рович, людиною, що душу й життя свое «кладе за други своя». З перших днів арешту Тетяна Сергіївна прийняла наше горе у свою родину, наших дітей як своїх дітей. Погрози, шантаж, обшуки, відключений телефон, стеження — це побут Тетяни Сергіївни. Ночі у