Читати книгу - "Ім’я вітру"

— сказав я. — Мені не згадуються ніякі чари.

— Ми можемо піти до констебля й попросити його послати з десяток чоловіків із луками застрелити величезну, завбільшки з будинок, драконокурку, що сказилася від наркотику.

Раптом до мене дійшло.

— Отрута, — сказав я. — Нам доведеться його отруїти.

— У тебе є при собі дві кварти миш’яку? — скептично запитала вона. — Цього б хоч вистачило такому велетневі?

— Не миш’яку. — Я злегка копнув цератовий мішок.

Вона опустила погляд.

— Ой, — зажурилася вона. — А як же мій поні?

— Мабуть, доведеться тобі обійтися без поні, — відповів я. — Але на твою напіварфу нам усе одно вистачить. Власне, я впевнений, що за дракусову тушу ми зможемо виручити ще більше. Луска коштуватиме дуже дорого. А натуралісти в Університеті зрадіють можливості…

— Тобі не треба мене вмовляти, — промовила вона. — Я знаю, що так треба. — Поглянувши на мене, вона широко всміхнулася. — До того ж ми станемо героями й заб’ємо дракона. Його скарб — це лише приємний додаток.

Я засміявся.

— Тоді добре, — сказав я. — Гадаю, нам слід повернутися до пагорба з сірокаменями й заманити його туди багаттям.

Денна явно спантеличилася.

— Чому? Ми знаємо, що він повернеться сюди. Чому б нам не просто отаборитися тут і не зачекати?

Я хитнув головою.

— Поглянь, скільки тут ще дерев денер.

Вона роззирнулася довкола.

— Він усі поїв?

Я кивнув.

— Якщо ми вб’ємо його сьогодні ввечері, то зможемо до настання ночі повернутись у Требон, — пояснив я. — Мені набридло спати надворі. Я хочу помитись у ванні, поїсти гарячого й лягти в справжню постіль.

— Знову брешеш, — весело сказала вона. — Подача в тебе вже краща, але я тебе бачу наскрізь, як неглибокий струмок. — Вона тицьнула мене в груди пальцем. — Скажи мені правду.

— Я хочу доправити тебе назад до Требона, — зізнався я. — Просто на той випадок, якщо ти з’їла забагато ґлею. Я б не став довіряти жодному з тутешніх лікарів, але в них, мабуть, є якісь ліки, якими я міг би скористатися. Це про всякий випадок.

— Мій герой. — Денна всміхнулася. — Ти милий, але я почуваюся нормально.

Я потягнувся й сильно тицьнув її у вухо кінчиком пальця.

Вона з обуреним виразом обличчя піднесла руку до скроні.

— Ой… ох. — Вона якось спантеличилася.

— Зовсім не боляче, так?

— Ні, — сказала вона.

— Ось тобі правда, — серйозно заговорив я. — На мою думку, у тебе все буде гаразд, але я в цьому не впевнений. Я не знаю, скільки ще тієї речовини проникає у твій організм. За годину я розумітиму це краще, але якщо щось піде не так, я волів би бути на годину шляху ближче до Требона. Тоді мені не доведеться нести тебе так далеко. — Я поглянув їй просто у вічі. — Я не легковажу життям людей, які мені небайдужі.

Вона вислухала мене з похмурим обличчям. Тоді на її личку знову розквітла широка усмішка.

— Мені подобається твоя мужня відвага, — заявила вона. — Прояви її ще.

Розділ сімдесят дев’ятий

Солодкі слова

Ми повернулися до пагорба з сірокаменями години за дві. Це сталося б швидше, якби в Денни не посилювався маніакальний стан: її надмірна енергійність швидше заважала, ніж допомагала. У неї легко розпорошувалась увага, і вона часто поривалася втекти, побачивши щось цікаве.

Ми перейшли той самий струмочок, який переходили раніше, і, хоча води в ньому було щонайбільше по кісточки, Денна наполягла, що нам потрібно скупатися. Я трохи обмився, а тоді відійшов на безпечну відстань і прослухав кілька не надто пристойних пісень у її виконанні. Також вона кілька разів досить відверто запросила мене зайти у воду разом з нею.

Я, безумовно, тримався осторонь. Людей, що користаються з жінок, які не повністю себе контролюють, називають по-різному, і жодне з цих слів мене ніколи не стосуватиметься.

Коли ми дісталися вершини пагорба з сірокаменями, я знайшов застосування надмірній енергійності Денни й послав її по хмиз, а сам тим часом виклав кострище, ще більше за попереднє. Що більше багаття, то швидше воно привабить дракуса.

Я сів біля цератового мішка й відкрив його. Від ґлею пішов землистий запах — солодкий, димний, як від перегною.

Денна повернулася на вершину пагорба та опустила оберемок хмизу.

— Скільки його тобі знадобиться? — спитала вона.

— Я ще не визначився, — відповів я. — Доведеться діяти навмання.

— Просто віддай йому весь, — запропонувала Денна. — Береженого Бог береже.

Я заперечно хитнув головою.

— Заходити так далеко не потрібно. Це б було звичайним марнотратством. До того ж рафінований ґлей — потужне знеболювальне. Ці ліки придалися б людям…

— …а тобі придалися б гроші, — закінчила Денна.

— Придалися б, — визнав я. — Але я, правду кажучи, більше думав про твою арфу. Ти в тій пожежі втратила ліру. Я знаю, як воно — не мати інструмента.

— Чув коли-небудь історію про хлопчика з золотими стрілами? — запитала Денна. — У дитинстві вона постійно мене бентежила. Щоб вистрілити в когось золотою стрілою, треба дуже сильно хотіти його вбити. Можна ж просто лишити собі золото й піти додому, так?

— Це, безперечно, новий погляд на цю історію, — промовив я й опустив погляд на мішок. Я здогадувався, що за таку кількість денерового ґлею аптекар заплатить щонайменше п’ятдесят талантів. А може, й цілу сотню, залежно від того, наскільки він рафінований.

Денна знизала плечима й попрямувала назад, до дерев, щоб набрати ще хмизу, а я заходився сушити собі голову над тим, скільки денеру може знадобитися, щоб отруїти п’ятитонну ящірку.

Це була кошмарна серія обґрунтованих здогадів, які ускладнювалися тим, що в мене не було можливості провести точні вимірювання. Почав я з крихти завбільшки з останню фалангу мого мізинця: стільки ґлею, як я здогадувався, насправді проковтнула Денна. Однак Денна з’їла чимало деревного вугілля, тож фактично доза була вдвічі меншою. У мене залишилася кулька чорного ґлею, трохи більша за горошину.

Але така його кількість могла лише викликати ейфорію в людської дівчини й надати їй сил. Я ж хотів убити дракуса. З цією метою я потроїв дозу, а тоді для певності потроїв її ще раз. Врешті-решт у мене вийшла кулька завбільшки з велику стиглу виноградину.

Як я здогадувався, дракус важив п’ять тонн або ж вісімсот стоунів. Деннину вагу я оцінив у вісім-дев’ять стоунів, для обережності — вісім. Отже, мені, щоб убити дракуса, була потрібна доза, у сто разів більша за цю виноградину. Я виліпив десять зернинок завбільшки з виноградину, а тоді зліпив їх докупи. Вийшла грудка завбільшки з абрикос. Я зліпив іще дев’ять кульок