Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

і молодий козак ліг на вологу та гарячу землю, яка ще пашіла пожаром, бо ще де-де долизували згарище останні кволі язики вогню.

39

Снився йому Мирослав у місячному молоці. Снився й місяць-повень: кругловидий, мудрий, з лукаво прискаленим оком, з двома хмарками — зліва й справа біля його уявних уст, темними й пухнастими хмарками, такими схожими на пишні вуса Козака Мамая.

І голосом того ж таки Мамая хтось питав:

— Куди ж дівають повний місяць, коли новий народжується?

— Кришать його на зірки, — занесеним зі Сходу жартом відповів йому Тиміш Прудивус.

Аж Омелькові стало смішно.

Та сміх той урвався зненацька, бо співак побачив полум’я, відчув його жар, занюшив дим, — та було це зовсім не те полум’я, котре допіру зжерло Гончарську слободу в Москві.

Це було вогнище…

Розкладене попід стовпом… вогнище святої, либонь, інквізиції, таке ж, як бачив колись Омелян у Мілані.

А над вогнем… йому снилося зблизька… стояв Тиміш Прудивус, брат, стояв прив’язаний до стовпа, мартопляс і блазень нерозумний, милий та любий Тиміш.

Вогонь уже лизав йому п’яти.

Прудивус гукнув:

— Омеляне, прощай!

І Омелько прокинувся…

Уже й світало.

Уже десь, видно, й місяць розкришився на зірки.

А в вухах ще бринів далекий крик Прудивуса: «Омеляне, прощай!»

40

Ранній червневий світанок співака застав коло возів з гранатами, оружжям та порохом, у дворі Пушкарського приказу, де порались охочі земляки з Малоросєйки, що зголосились вирушити на Вкраїну з валкою Омелька Глека.

Та й чималенький московитів гурт дожидав його біля Пушкарського приказу.

Попрощатися прийшли й замурзані робітники з порохових млинів.

Прийшли з товаришем чоломкатись і вчені холопи з Гранатного двору.

І двоє писарів з Приказу малоросійського.

І щирі земляки з Хохловського завулка, що їх спершу так остерігався Омелян.

І зброярі, і ковалі, і гончарі московські, і ще якісь люди та й люди.

Були поміж ними й бояри.

Були й миряни, його недавні слухачі з Успенського собору.

Придибав і старий коваль, Шутов Корній, латаний та перелатаний дідок, який порятував Омелькові життя.

— Візьми ось! — і дідок сердито простягнув Омелькові житню хлібину (з половою, звісно, як тоді й водилось) у чистенькому вузлику.

Омелян поцілував хлібину.

Поцілував старому й руку, як рідному батькові.

Вони з ним помовчали якусь хвилинку.

Сіли на колоду під парканом.

Та й усі, де хто стояв, там посідали.

Зітхаючи, помовчали. Перехрестились на дорогу.

Потім швиденько валка рушила.

А валка в Омеляна набралась чимала.

Крім погоничів на хурах, українців, що хотіли повернутися додому, щоб допомогти в біді своїм, крім комонних стрільців, що їх московський цар послав охороняти валку, в Москві зустрів Омелько й чумаків, котрі вовну привозили, і тепер чумацька валка рушила на сірих та сивих волах разом з Омеляном.

Чумаки йшли попереду, веселі, бо ж повертались додому.

Бо ж так давно вже дома не були, що й півня дорогою втратили з переднього воза, чорного півня, що чумаки взяли його, виступаючи з дому.

41

В ту врочисту хвилину, коли рушила валка від Пушкарського двору, наш Омелян потиху заспівав, бо мовчати не міг.

Москва не чула живої, голосної пісні вже чимало років, і коли наш Омелько ненароком торохнув серед притихлих на світанку вулиць на ввесь свій дужий голос, московити, що йшли за ним, з переляку очманіли, бо ж не знали ще про вчорашню царську, ще й не виконану обіцянку — скасувати заборону пісні.

Не знали того й стрільці-охоронники, але, зачаровані співом, вони не кинулись на Омеляна, не заткали співакові пельку, а слухали та й слухали, збентежені, налякані не тільки зухвалим порушенням височайшого указу, а й невідпорною силою пісні, що скувала їм руки, запалила зіниці, захопила дихання, зупинила серця.

Омелян співав стародавньої руської, якої навчився вже тут, бо ж вона відома є всім на Москві:

Не белая лебедка в перелет летит —

Красная девушка из полону бежит:

Под ней добрый конь растягается,

Хвост и грива у коня расстилается…

Омелян співав з почину сам-один, потім, торопіючи, ледве чутно забриніли й голоси з юрми, що зростала з кожною хвилею, потім уже сміливіше розгорталися груди ще в десятків та сотень холопів, кабальних і тяглих людей, що давно вже одвикли в Москві од руської гучної пісні, і тепер, допавшись, не могли вгамуватися, не вміли вмовкнути, співали та й співали за тим одчайдушним хохлом, і заметушились круг товпища співучої сіроми безпорадні стрільці, що вже не мали снаги погамувати аж такий дужий порив народу, а пісня, мов весняна вода велика, греблю прорвавши, кипіла й нуртувала, і текла, і пливла, і струміла, і вже ніяка сила не могла спинити плину пісні, і здавалося, що вже співає, хохла на війну проводжаючи, співає ввесь стольний град, уся Москва, що зараз саме прокидалася в тривожному світанні, поблимуючи де-не-де першими досвітніми вогнями за оболонами шибок по боярських палатах.

Бояри прокидались у подиві, в страсі, в тривозі: німотна Москва співала!

42

Далеко проводжали українців московити.

А коли потроху вже відстали всі ті добрі сіромахи, що прийшли напутити Омелька, коли вже поминули й ворота Москви, коли вже вибрались на гору коло Воробйового села, дід Корній Шутов спитав:

— Куди звідсіль твоя дорога, синку?

— На Малий Ярославець і далі…

— Гаразд.

— А що хіба?

— Людям треба знати.

— Яким це людям, батеньку?

— Всяким…

— Та й навіщо ж?

— А що ти думаєш?! Отак Москва тебе й відпустить без нікого?

— Москва… — зітхнув Омелечко, прощаючись, і його заклопотаний погляд легкою пташиною шугонув згори над містом.

Перший промінь сонця, лизнувши по золоту бань «сорока сороков», зненацька розпалився й сам від того цілування.

Розжарив, наче коваль шаблі, круто вигнені леза річок.

Дим чергової пожежі над ними торкнувши, той промінь зашарівся та спаленів, аж запалив високий грунь Кремля.

Тьохнуло в парубка серце.

Знов спливла на пам’ять пісня, що забриніла в ньому, коли це все він звідси вперше вгледів, ставши на цій горі, звучна та зграйна пісня про Москву.

Серед темних борів,

Серед тихих ланів

Славне місто цвіте красотою…

Посланець України озирнувся ще раз на стольний град і, не спиняючись, рушив далі, тільки спитав у старого Корнія:

— То що ви, пак, казали про Москву?

— Не покине Москва тебе в прикрій дорозі, сину.

— Як то?

— Доженуть твою валку дорогою охочі московити. З тобою й далі підуть… на Вкраїну. Та й сини мої підуть!

— Але ж… не велено!

— Хто ж заборонить?

— Цар.

— А ми — сірома. Люди! Московити…

І зупинився.

Став прощатися.