Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

class="p1">— Не проти, — відповів я і знову відчув у своєму голосі неспокій і неприродність.

Жінка в темряві кашлянула.

— Так от, чи вдасться? — Вона знову хихикнула. — Це ж так непросто. Ти квапишся? А можеш іще побути?

— Не знаю. Можу.

— Постривай хвильку. Вибач. Гм… Зараз приготуюся.

Я трошки почекав.

— Отже, ти прийшов сюди. Прийшов, щоб побачити мене? — пролунав у темряві серйозний голос Куміко.

Востаннє я чув її голос того літнього ранку, коли застібав блискавку на її спині. За її вухами пахло незнайомими парфумами — чиїмось подарунком. Тоді вона пішла й пропала. Голос у темряві — незалежно від того, був він справжнім чи підробленим — повернув мене в ту ранкову мить. Я відчував пахощі її парфумів, бачив її спину, білу шкіру. У пітьмі спогади набрали більшої ваги, густіших барв, ніж у реальності. Я сильно стиснув у руках шапочку.

— Якщо бути точним, то я прийшов сюди не для того, щоб побачити тебе. Я прийшов забрати тебе звідси.

У темряві вона тихо зітхнула.

— Чому ти так хочеш повернути мене?

— Бо люблю, — відповів я. — І знаю, що ти мене так само любиш. Я тобі потрібен.

— Ти впевнений? — спитала Куміко або хтось її голосом. У ньому не було жодної насмішки. Але так само не відчувалося тепла.

У сусідній кімнаті кубики льоду дзенькнули, змінюючи положення у відерці.

— Але щоб повернути тебе, я мушу розгадати кілька загадок, — сказав я.

— Думаєш, що зараз це просто зробити? — спитала вона. — Чи вистачить тобі часу?

Вона казала правду: часу залишалося обмаль, а запитань, що вимагали відповіді, було надто багато. Я витер піт на чолі тильним боком долоні. «Можливо, це останній шанс. Треба думати!» — сказав я сам собі.

— Я хочу, щоб ти допомогла мені в цьому.

— Як? — спитав голос Куміко. — Навряд чи мені вдасться. А втім, спробуймо.

— Перше запитання: що змусило тебе покинути наш дім? Я хочу знати справжню причину. Із твого листа я дізнався, що ти мала зв’язок з іншим чоловіком. Я перечитував цей лист не один раз. Частково цим можна пояснити те, що сталося. Та я нізащо не повірю, що це справжня причина. Мені таке в голові не вкладається. Я не кажу, що це брехня… мені просто здається, що це якась метафора.

— Метафора? — украй здивовано спитала вона. — Може, я чогось не розумію, але спати з іншим… Яка ж це метафора?

— Я хочу сказати, що це пояснення заради самого пояснення. Воно ні до чого не веде… Своєрідне ковзання по поверхні. Чим глибше я вчитуюся у твій лист, тим більше схиляюся до цієї думки. Мусить бути якась інша причина — поважніша, справжня. І, напевне, пов’язана з Нобору Ватая.

У темряві я відчув на собі її погляд. Може, вона мене бачить?

— Пов’язана? Як? — запитав голос Куміко.

— Коротко кажучи, ряд останніх подій так страшно переплутався, з’явилися нові люди, одне за одним відбувається щось настільки дивне, що важко зрозуміти. Та якщо трохи відступити й подивитися збоку, то суть справи з’ясовується. Річ у тому, що з мого світу ти перемістилася у світ Нобору Ватая. Найголовніше — саме такий перехід. І навіть якщо ти справді мала фізичну близькість з кимсь іншим, то це — вторинна справа. Лише сама видимість. От що я хочу сказати.

У пітьмі вона нахилила склянку до рота. Я напружив зір, і мені здалося, ніби її тіло ворушиться. Але це, звісно, була ілюзія.

— Окада-сан, не завжди людина посилає комусь повідомлення тільки для того, щоб сказати правду, — почув я. Однак цей голос уже не належав Куміко. І не тій кокетливій дівчині на початку розмови, а зовсім незнайомій жінці. Звучав спокійно, упевнено — як у розумної людини. — Так само не завжди люди зустрічаються для того, щоб відкрити одне одному душу. Зрозуміло, що я кажу?

— І все-таки Куміко намагалася щось мені повідомити. Незалежно від того, правду чи ні. Зверталася з чимось до мене. Оце для мене правда.

Навколишній морок начебто поволі густішав і важчав, як вечірній приплив, що безшумно затоплює береги. Треба спішити. Часу залишається обмаль. Якщо освітлення знову спалахне, вони, напевне, прийдуть сюди шукати мене. Повільно сформовані думки я нарешті перетворив у слова:

— Це лише моє припущення, але в родоводі сім’ї Ватая є якась спадкова схильність. У чому вона полягає — не скажу. Точно не знаю. Але напевне є. Щось таке, що викликає в тебе страх. От чому ти побоялася мати дитину. Завагітнівши, злякалася, що спадковість відіб’ється на ній, але відкрити мені свою таємницю не змогла. Звідси усе й почалося.

Нічого не кажучи, вона тихо поставила склянку на столик. Я вів далі:

— А твоя старша сестра не померла від харчового отруєння. Гадаю, з іншої причини. До смерті її довів Нобору Ватая, і ти це знаєш. Сестра, напевне, щось сказала тобі перед смертю, про щось попередила. Можливо, Нобору Ватая володів особливою здатністю виявляти піддатливих людей і щось у них забирати. Такої наруги від нього зазнала і Крита Кано. Крита якось змогла одужати після того, а твоя сестра не зуміла. Адже вона мешкала з братом в одному домі й тікати не мала куди. Не витерпіла й обрала смерть. Твої батьки приховували, що вона наклала на себе руки. Хіба ні?

Відповіді я не почув. Вона мовчала, ніби хотіла розтанути в темряві.

— Не знаю, яким чином, — вів я далі, — але на якомусь етапі його насильницька здатність раптово зросла. За допомогою телебачення та інших засобів масової інформації він зумів поширити свій вплив на суспільство й тепер використовує свою здатність для того, щоб витягти на поверхню все, що ховається у темних закутках підсвідомості безлічі людей, заради своєї особистої політичної мети. Це справді небезпечно. Усе, чого він домагається, фатальним чином пов’язано з насильством і кров’ю — з найтемнішими сторінками історії. Від цього постраждає багато людей.

У темряві почулося зітхання.

— Можна ще віскі? — тихо попросила вона.

Я встав, підійшов до столика коло ліжка й узяв порожню склянку. Таке завдання я виконував у темряві вже легко. Зайшов у кімнату з дверима і при світлі ліхтарика налив віскі, поклав у склянку кілька кубиків льоду.

— Це твоє припущення?

— Припущення, побудоване на з’єднаних докупи окремих думках, — відповів я. — Довести цього я не можу. Підстав стверджувати, що це правда, також не маю.

— І все-таки я хотіла б почути продовження. Якщо, звісно, є що додати.

Повернувшись у спальню, я поставив склянку на столик, погасив ліхтарик і знову сів на стілець. Зібрався