Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

— Ти не знала точно, що сталося з твоєю сестрою. Перед смертю вона тебе про щось попереджала, але ти була надто малою, щоб усе зрозуміти. Але про щось таки здогадувалася. Що якимсь чином Нобору Ватая збезчестив сестру. Що у вашому роду ховається якась зловісна таємниця і що, можливо, вона зачіпає й тебе. От чому дома ти почувалася самотньою, жила в напрузі, у незбагненній тривозі. Як медуза в акваріумі.

Після закінчення університету ти нарешті вийшла за мене заміж і покинула дім Ватая. Життя наше проходило спокійно, і ти потроху забувала про колишній душевний неспокій. З’явилися нові знайомі, ти стала іншою людиною. Здавалося, що все піде добре. Але, на жаль, усе так просто не скінчилося. Одного дня ти мимоволі відчула наближення темної сили, яка, здавалось, залишилася в минулому. А коли збагнула, що відбувається, напевне, розгубилася. Не знала, що робити. І щоб узнати правду, вирішила поговорити з Нобору Ватая, зустрілася з Мальтою Кано, сподіваючись на її допомогу. Тільки мені не могла відкритися.

Мабуть, усе почалося, коли ти завагітніла. Так мені здається. Це був поворотний пункт. Перше попередження я отримав увечері в Саппоро від гітариста того самого дня, коли ти зробила аборт. Можливо, вагітність розбудила те, що в тобі причаїлося. А Нобору Ватая тільки чекав, коли воно прокинеться. Напевне, він лише на такий сексуальний зв’язок з жінкою здатний. От чому він постарався відірвати тебе від мене, коли помітив, що воно в тобі виходить на поверхню. Ти йому була вкрай потрібною. Щоб зіграти для нього ту ж роль, яку зіграла твоя старша сестра.

Коли я закінчив, запала глибока тиша. Усі припущення я висловив. Одна частина з них спиралася на невиразні думки, що досі крутилися в моїй голові, а інша виникла під час розмови в темряві. Можливо, сила темряви заповнила порожнечу в моїй уяві. Або допомогла мені сама жінка. Так чи інакше, мої здогади не мали під собою жодних підстав.

— Цікаво! — промовила вона знову кокетливим тоном. Її голос швидко перемикався з однієї інтонації на іншу. — Он воно що! Виходить, я, збезчещена, покинула тебе, щоб заховатися від сторонніх очей. Усе це схоже на міст Ватерлоо в тумані, «Дружбу минулих днів», Роберта Тейлора з Вів’єн Лі…[55]

— Я заберу тебе звідси, — урвав я її. — Поверну в наш світ, де живуть коти із загнутими кінчиками хвостів, де маленькі садки, де вранці дзвенять будильники.

— Як? — спитала вона. — Як ти забереш мене звідси, Окада-сан?

— Так, як буває в казках. Розвію злі чари.

— Он як! — промовив її голос. — Але ж ти вважаєш, що я Куміко, і забрати хочеш саме її. Ану ж раптом не Куміко. Що тоді? Може, ти зовсім іншу збираєшся рятувати. Ти впевнений, що все так, як ти думаєш? А чи не краще тобі сісти й подумати ще раз?

Я стиснув у руці ліхтарик, що лежав у кишені. «Нікого, крім Куміко, тут не може бути», — подумав я. Але довести цього не міг. Урешті-решт, усе це — лише припущення. Рука в кишені змокріла від поту.

— Я заберу тебе, — повторив я стримано. — Для цього я сюди прийшов.

Ледь-ледь зашурхотіло простирадло — напевне, вона змінила позу на ліжку.

— Точно?

— Точно. Я заберу тебе.

— Не передумаєш?

— Не передумаю. Твердо вирішив, — сказав я.

Вона довго мовчала, ніби щось перевіряла. Потім глибоко зітхнула, мовби ставила крапку.

— Маю для тебе подарунок, — сказала вона. — Нічого особливого, але, може, стане в пригоді. Світла не вмикай. Простягни сюди руку. Тут, на столику.

Вставши на ноги, я обережно простягнув у темряву праву руку, мовби вимірюючи глибину навколишньої порожнечі. Повітря поколювало кінчики пальців. Наступної миті я нарешті торкнувся її. У мене перехопило подих. Бейсбольна бита!

Схопивши за рукоятку, я підняв її над головою. Так, та сама бита, яку я відібрав у парубка з футляром для гітари. Напевне вона! Рукоятка, вага… Та коли я ретельно обмацав її, то виявив, що до неї над фабричним тавром щось присохло. Жмутик волосся, густий і жорсткий. На дотик пальців — волосся людське. Кілька волосків, що склеїлися докупи закипілою кров’ю. Невже хтось комусь — можливо, Нобору Ватая — лупонув по голові? Я насилу видихнув клубок повітря, що застряв у горлі.

— Це твоя бита?

— Може, — відповів я, стримуючи збудження. У непроглядній пітьмі голос знову зазвучав незвично — ніби замість мене говорила інша людина, що ховалася від мого зору. Я відкашлявся і, переконавшись, що голос усе-таки мій, додав: — Але, видно, хтось нею когось бив.

Жінка мовчала. Я опустив биту, затиснув її між колінами й сказав:

— Ти, напевне, знаєш… Цією битою хтось провалив голову Нобору Ватая. У телевізійних новинах передавали. Він зараз у лікарні, непритомний, у важкому стані. Можливо, помре.

— Не помре, — проказала Куміко байдужим голосом, ніби читала текст з підручника історії. — Однак, може, не опритомніє, а блукатиме в темряві. В якій — ніхто не знає.

Я намацав під ногами склянку, випив решту не задумуючись. Несмачна рідина потрапила в горло, пройшла стравоходом. Чомусь стало холодно, і з’явилося неприємне відчуття, ніби щось на мене накочується. Від такого передчуття загупало серце.

— Часу вже обмаль. Скажи, де ми, якщо знаєш, — сказав я.

— Ти був тут не раз і знаєш, як сюди потрапити і вижити. Так що маєш знати, що це за місце. Хоча тепер це вже не має великого значення. Важливо…

У цю мить почувся стук у двері — гучний і різкий, наче забивали цвях у стіну. Два удари, потім ще два. Такий же стук, як і минулого разу. Вона затамувала подих.

— Біжи! — Цього разу це був голос Куміко. — Ще встигнеш пройти крізь стіну.

Не знаю, правильно я думав чи ні, але я вирішив, що мушу перемогти це. Бо це моя війна.

— Нікуди я не побіжу, — сказав я Куміко. — Я заберу тебе звідси.

Я поставив склянку на підлогу, надів вовняну шапочку і, взявши в руки биту, затиснуту між ногами, поволі рушив до дверей.

37

Просто справжній ніж

Давнє пророцтво

Присвічуючи собі ліхтариком під ногами, я тихенько попрямував до дверей. Права рука стискала биту. Поки я йшов, знову застукали — два удари, ще два, цього разу сильніше й різкіше. Я притиснувся до стіни біля самих дверей і, затамувавши подих, чекав.

Коли стук затих, у номері запала глибока тиша, мовби нічого не сталося. А проте я відчував, що за дверима хтось є. Він стояв так само,