Читати книгу - "Шлях Абая"

спіткало більшість аулів. Худоба, спустошивши всі запаси, голодувала, почала дохнути. На оборах і поза їх межами височіли гори обмерзлих овечих трупів; багато гинуло і корів. Навіть витривалі дорослі верблюди були вкрай виснажені. Пролежавши ніч у хліву, вони на ранок розбредалися по степу, шукаючи якоїсь поживи, і, хоч би що потрапляло їм на очі — стебла заметеного снігом очерету чи чагарника,— все об’їдали. А верблюдиці і верблюденята, сяк-так дотягши до кінця зими, тепер виздихали, і їхні трупи валялися навколо зимовищ. У кожному зимовищі тримали тепер тільки коней для роз’їздів, для них зберігали кожний віхтик сіна або соломи, інша худоба була в отарах біля чабанських юрт.

Що ближче до кінця зими, то більше тривожились хазяї про коней, відігнаних на дальні пасовища: як вони перенесли цю тяжку зиму? Щоб заспокоїти себе, люди в розмовах вихваляли витривалість і стійкість коня.

— Кінь, відомо, не піддається джутові!

— Аби була на землі хоч стеблинка, а кінь вже по ребра в сніг зариється і добуде її!

— Кінь іншій худобині не пара: якщо знайде траву, вже з того місця не зрушить. В найдужчу віхолу не піде за вітром!

— Хіба з конем яка худоба зрівняється? Коневі копита правлять і за сокиру, і за мотику…

Цілісіньку зиму аули в горах, низинах і заплавах тримали один з одним зв’язок. І в середині березня весь край облетіла сумна звістка: табуни коней, що перебувають у відгоні, вже косить біла загибель! Косяки, відправлені на жайляу в так звані зовнішні райони, загубилися в хуртовині і тепер пропадають. Багато коней загинуло серед скель, попадало з урвищ, потонуло в заметах…

Казали, що по деяких табунах, де була тисяча або півтори тисячі голів, залишилося по двісті, триста, а то й по сто коней. Якщо зима затягнеться, від усього кінського господарства тільки й залишаться чабанські юрти.

Скрутно було худобі, але й людям у степу було не набагато краще. Голодні, змучені безнастанною тривогою про худобу, вони змарніли страшенно. Вже кілька місяців жінки блукали по степу з лещатами в руках, шукаючи хоч якого-небудь корму для своєї охлялої худоби, викопуючи кущики чию, верблюжу колючку. Їхні обличчя огрубіли і почорніли від лютого холоду, взялися ранніми зморшками, обвітрені губи і руки порепалися. Старезну бабу не відрізниш від ще недавно красивої молодої дівчини — всіх зрівняла ця люта зима.

Кочівники кажуть: «Джут сім братів з собою веде». Прийшов мороз — ожеледь, а за нею — падіж худоби йде, за падежем — голод, за голодом — в хаті холод, за холодом — хвороби, за хворобами — роз’єднання, а за ним і останній брат — старцювання. Люди в аулах вже залишились без палива, запаси харчів вичерпались, їхати до міста на базар нема на чому. На шляхах з’явилися піші блука-!чі, які брели з своїми дітьми світ за очі. Дехто з них, знесилившись, падає у сніг і вже не може підвестися.

Від того, що проїжджих ставало дедалі менше, а бурани мели, як і раніше, сніг поступово завалив усі шляхи. Зв’язок між степом і містом та аулу з аулом завмирав. Жителі зимовищ, які притулилися в лощовинах і під горбами, причаїлися в своїх, одірваних від усього світу кутках, як бабаки в норах. Настав час, коли, як то кажуть, «і шуліці, і курчаті треба душу рятувати». Цю небувало люту зиму, яка знедолила людей, народ назвав «роком великого джуту».

Наприкінці березня біда спіткала і косяк коней, у свій час відправлених на відгінні пасовища з аулу Абая.

Ще восени Абай, Магаш і Какитай об’єднали свої табуни. П’ять досвідчених табунників пасли величезний косяк — тисячу двісті голів. З наближенням зими старший пастух Алтибай повів свій косяк у низину на землі сусіднього роду Ажі, бо йшли чутки, що там улітку була добра паша. У самих ажінців коней було мало, через те вони не пошкодували для Абая своєї землі з багатими кормами, що залишилися під снігом, тим більше, що Абай пообіцяв заплатити за пасовище.

Хоч зима була сувора, табуни якось проіснували увесь січень. Проте в середині лютого морози посилились і тут теж почався джут. Пасовище було зовсім витолочене, коні почали худнути. Лошата-стригуни і трирічні лошиці вже так ослабли, що й на ногах не могли встояти. А до того ж пішов ще мокрий сніг з дощем, і земля взялася кригою. Почався падіж. Жеребні кобилиці скидали приплід. Бачачи це, Алтибай вирішив відкочувати на інші місця. Какитай, що приїхав з аулу, звелів гнати коней до Акшоки. Цілий місяць йшли табуни до аулу Абая. Алтибай не знав спокою, ретельно добираючи місця для зупинок, невтомно піклуючись про збереження косяка, проте у всіх лошат набагато подовшали хвости. Досвідченим людям відомо, що це означає. Під’їздячи до незнайомого табуна, вони по довжині хвостів у лошат визначають його стан. Якщо у стригунів хвости короткі, гість неодмінно скаже про те хазяїнові, а хазяїн подякує богові і пастухам: буде табун ситим. А в косяку Алтибая навіть у дволітків непомірно подовшали гриви і хвости.

У багатьох коней на гривах і хвостах з’явився ковтун, до них причепилися реп’яхи і колючки. Дорослі коні — сама шкіра та кістки, шерсть на голові наїжилася. Помітно схуд і молодняк, а у кобилиць, що скинули лошат, аж ребра світяться… Одним словом, у всьому косяку Алтибая не стало жодного хоч трохи вгодованого коня.

У дорозі табун танув просто на очах, багато кінських трупів встеляло стражденну путь. Вперто пробиваючись додому, Алтибай щодня сідав на нового коня з найсильніших і їхав попереду всього косяка; слідом за ним вели бвої табуни й інші пастухи, так само часто міняючи головних коней.

Хоч яких зусиль докладали табунники, коні здихали. Під снігом була ожеледь, що настала одразу ж після осінніх злив, коли мороз раптом скував землю. Розгрібаючи в пошуках кормів глибокий сніг, коні постійно натикалися на кригу. Цілий місяць ішов косяк, а за звичайних умов це тривало б не більше двох днів. Тепер табуни наближалися до аулу Абая, розташованого під горою Арал-Тобе. Ось уже і землі Жимба та Ітжон. Хоч і тут лежить глибокий сніг, під ним росте таволожник, трапляються чийові зарості. Табунники поставили свої пошарпані кибитки на Нйжній Жимбі, і Алтибай дозволив молодим пастухам до смерку відпочивати, а сам, як людина бувала, виїхав стерегти косяк верхи на сивому жеребці.

В пошуках кормів коні потяглися від місця стоянки на захід. Стомлений довгою їздою по глибокому снігу, Алтибай дрімає в сідлі, похиливши на груди обважнілу голову в чорному малахаї. Раз у раз він прокидається. Алтибаю