Читати книгу - "Замогильні записки"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 192 193 194 ... 226
Перейти на сторінку:
Іонійським морем! хай випаде тобі спокійний жовтень і хай убереже він тебе від загибелі! Передай мій привіт афінській оливі, передай його і розеттським пальмам. Якщо тієї пори, коли зацвітуть квіти і ти повернешся до нас, мене вже не буде серед живих, я запрошую тебе на мої поминки: прилітай на заході ловити мошок у траві на моїй могилі; я, як і ти, любив волю і вдовольнявся малим. 8
Заїжджий двір у Візенбаху. – Німець і його дружина. – Моя старість. – Гейдельберґ. – Паломники. – Руїни. – Мангайм
3 і 4 червня 1833 року

Я продовжив свій шлях по землі через кілька миттєвостей після того, як ластівка пурхнула в небо. Ніч була похмура, блідий щербатий місяць блукав серед хмар; бачачи її, мої напівсонні очі заплющувались; я немов помирав у таємничому світлі, що осявало світ тіней: «Мене охопила якась тиха знемога, передвісник останнього спочинку» (Мандзоні).

Я зупиняюся у Візенбаху: відлюдний заїжджий двір, вузька улоговина, затиснута між двох лісистих пагорбів. Брауншвейзький німець, такий же мандрівець, як я, прибігає, почувши моє ім’я. Він потискує мені руку, говорить про мої твори; дружина його, повідомляє він, вчиться читати по-французьки за «Генієм християнства». Він не втомлюється дивуватися моїй молодості. «Але, – додає він, – це моя помилка; судячи з ваших останніх творів, я мав уявляти собі вас таким же молодим, яким ви здаєтеся».

Життя моє переплелося зі стількома історичними подіями, що в уявленні моїх читачів я такий же старий, як самі ці події. Я часто згадую свою сивину – у самолюбній надії, що, побачивши мене, люди вигукнуть: «Ах! та він не такий вже старий». Із сивим волоссям відчуваєш себе затишно: ним можна хвалитися; хвастати чорним волоссям було б поганим тоном: чи велика заслуга бути таким, яким народила вас мати! інша річ бути таким, яким зробили вас час, нещастя і мудрість, – це чудово! Моя маленька хитрість кілька разів удавалася. Зовсім недавно один священик захотів зі мною познайомитись; побачивши мене, він онімів; коли дар мови повернувся до нього, він вигукнув: «Ах, пане! Ви ще довго зможете боротися за віру!»

Одного разу, бувши проїздом у Ліоні, я отримав листа від однієї пані; вона просила мене дати місце в моїй кареті її дочці й довезти до Парижа. Прохання здалося мені дивним, але, з’ясувавши, що прохачка – особа вельми поважна, я написав чемну відповідь. Мати прийшла разом з дочкою, божественним створінням шістнадцяти років від народження. Ледве кинувши на мене погляд, пані почервоніла; вона втратила довірливість: «Даруйте, пане, – бурмотіла вона, – це не зменшує моєї поваги до вас… Але ви розумієте, що пристойність… Я помилилася… Я така здивована…» Я наполягав, не спускаючи очей зі своєї майбутньої супутниці, яку суперечка наша, схоже, смішила; я заперечував, обіцяв усіляко опікати юну особу, мати розсипалася у вибаченнях і реверансах. Обидві жінки пішли. Я був гордий, що викликав у них такий страх. Здавалося, Аврора на кілька годин повернула мені молодість. Пані уявляла, що автор «Генія християнства» – поважний абат де Шатобріан, старий добряк, високий і сухорлявий, який весь час нюхає тютюн з величезної бляшаної табакерки, одне слово, людина, якій спокійно можна доручити невинну пансіонерку, що прямує до монастиря серця Христового.

У Відні років десять-п’ятнадцять тому розповідали, що я живу сам у якомусь місці, яке називається Вовча долина. Будинок мій стоїть на острові: той, хто хоче мене бачити, сурмить у ріжок з протилежного берега річки (річка у Шатне!). Тоді я виглядаю зі свого притулку: якщо компанія мені подобається, я припливаю за гостями на човні; якщо не подобається, то ні. Увечері я витягую мій човник на берег, і острів стає недосяжний. Далебі, так мені і треба було б жити; ця віденська байка завжди чарувала мене; навряд чи її придумав пан фон Меттерніх: він не надто мене любить.

Не знаю, що сказав німецький мандрівець своїй дружині і чи поспішив він вивести її з омани щодо моєї старезності. Я боюся не сподобатись ні чорним волоссям, ні сивим, боюся не виявитися ні достатньо молодим, ні достатньо мудрим. Утім, у Візенбаху мені було не до кокетування: сумний північний вітер стогнав під дверима і в коридорах готелю; а коли віє вітер, я закоханий тільки в нього.

Дорога з Візенбаха до Гейдельберґа йде уздовж за течією Неккара, затиснутого між стрімких пагорбів, з яких ліси спускаються на піщану обмілину, усіяну червоним залізняком. Скільки річок побачив я за своє життя! Я зустрів паломників із Валтурена: вони тягнулися двома паралельними потоками по обидва боки битого шляху; екіпажі їхали посередині. Жінки йшли босоніж, із чотками в руках, несучи на голові вузлики з білизною; чоловіки простоволосі, також із чотками в руках. Періщив дощ; де-не-де водянисті хмари, здавалося, повзли просто по схилах пагорбів. Кораблі, завантажені лісом, пливли вниз за течією, назустріч їм рухалися інші, під вітрилом або на буксирі. Між пагорбами виднілися села серед полів і багатих городів, облямованих шипшиною та різними квітучими кущами. Паломники, моліться за мого бідолашного юного короля: він живе у вигнанні, він ні в чому не винний, він починає своє паломництво, коли ви вже взялися до виконання вашого, а я вже близький до завершення мого. Якщо Генріху не судилася доля царствувати, мені все-таки піде на славу те, що я взяв на борт мого вутлого суденця уламок такої грандіозної величі. Тільки Бог посилає погожий вітер і відкриває вхід у гавань.

У міру наближення до Гейдельберґа кам’янисте русло Неккара розширюється. Поглядам відкриваються міський порт і саме місто, чий вигляд сповнений спокою. Вдалині, над суходолом, широко розкинувся обрій: здається, ніби річку перегороджує загата.

Тріумфальна арка з червоного каменю повідомляє про в’їзд до Гейдельберґа. Ліворуч на пагорбі височіють руїни середньовічного замку. Звичайно, уламки готичних споруд мальовничі і втілюють у собі деякі народні традиції, проте насправді цікаві вони тільки народам, що їх створили. Що французові до всіх цих німецьких царедворців, до всіх цих дебелих, білотілих, блакитнооких принцес? Йому куди дорожча Свята Женев’єва Брабантська. У цих уламках нового часу немає нічого від народів нового часу, хіба що християнська зовнішність і феодальний характер.

Не так стоїть справа з пам’ятниками Греції та Італії; вони належать всім народам, у них – витоки людської історії, їх письмена зрозумілі всім освіченим людям; саме сонце в тих краях світить інакше. Навіть руїни оновленої Італії цікаві всім, бо мають на собі ознаку мистецтв, а мистецтва належать до царини суспільної. Вже майже померкла фреска Доменікіно або Тиціана, обернутий на руїну

1 ... 192 193 194 ... 226
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замогильні записки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Замогильні записки"