Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Так, але у нас фортеця з кількох рівнів. Рубежів. - висловився Азаніель. - Навіщо їм зносити ворота, якщо попереду ще четверо? Вони заготовили достатньо сходів, щоб дійти до останнього рубежу.

- Якби вони рознесли ворота, то було б простіше заходити у них на кожну нічну атаку. - не погодився Калібрісто. - Я вважаю, що ворота їм були потрібні.

- Потрібні. - погодився Максуд. - Але ж вони їх не атакували. Звідки вони могли знати, що їм нізащо їх не зруйнувати?

Знову тиша.

- Їх попередили? - пролунав одинокий тонкий голос Жазель.

Вона й сама не очікувала, що поставить це запитання. Одразу ж подивилася на Максуда. Той бігав поглядом по командирам, чекаючи на їхню реакцію. Амайанта зверху задерла носа, наче й не чула, що Жазель щось казала.

- Отже, серед людей є зрадник. - спокійно сказав Калібрісто. - Навіщо їх годувати?

Знову почалися суперечки. Алхіміст потер лоба. Через дві хвилини, коли маршала попросили продовжити, розмова знову стала для нього цікавою.

- Тому все мало виглядати так, що жодних хитрощів я не готую. Вся армія у повній бойовій готовності. Ми захищаємось, вони атакують. Рубіж не можна здавати швидко. Але й затягувати я не збирався. Наші воїни втомлювалися, для мого плану їм знадобилися б усі їхні сили при відступі через три рубежі. Тому, обравши правильний час, я скомандував відступати. Перші два рубежі все йшло за первісним планом. Химерниці на стінах і лучники піклуються про те, щоб прикрити відступ наших військ. Ворог давить, напирає і продавлює нас. Він іде вперед. Рубіж за рубежем. Після другого рубежу у ворожих командирів закралася думка, що вони можуть перемогти цієї ж ночі.

- Але віддавати всю славу цим жовторотикам ніхто не збирався. - посміхнувся Калібрісто. - Командир вирішив терміново вводити в бій елітні частини. Навіть, якщо ми впораємося на останніх двох рубежах, вони б нас зламали набагато швидше, ніж прості синьопикі. Ти зіграв на їх бажанні слави.

Максуд кивнув головою.

- Ти виманив їх кращі за з'єднання. - сказав Азаніель, наче самому собі. - Заманив їх у пастку та знищив. - він похитав головою. - Гарний задум. Скільки вони втратили? Тисяч п'ять граваліонів?

- Приблизно так. - погодився Максуд. - Ніхто не знає їхньої загальної чисельності.

- Дев'яносто тисяч амаліонів. Десять тисяч луксорів. Двадцять тисяч граваліонів. - спокійно повідомила Амайанта.

Максуд посірів. Дівчина, відчувши його злість на неї, підморгнула йому — “не дякуй”. Маршал повідомив генералам приблизну чисельність армії ворога. Зауваживши, що ця інформація на початок вчорашнього бою. Калібрісто говорив про те, що для першого дня захисники добре постаралися. Потім Максуд спитав про втрати. У бою загинуло сімдесят чемпіонів та сто двадцять сім людей. Ще день два таких втрат та нічні битви доведеться починати з четвертого чи навіть третього рубежу. Число захисників тануло, а довжина зовнішньої стіни фортеці залишалася незмінною.

- Що сьогодні робитимемо вночі? - запитала Ейр. - Крім того, що Азаніель шукатиме шпигуна, а чемпіон з аркушиком і пером буде зайнятий обліком припасів?

- Амаліони отримали по зубам. - заявив Максуд. - Навряд чи сьогодні вони підуть у таку саму атаку. Можливо, спробують застосувати якусь хитрість. Початкова наша побудова буде такою ж, як і вчора. Потім… подивимося. Діятимемо за обставинами, залежно від того, що запропонує нам супротивник. Зараз йдіть і забезпечте, щоб ваші воїни добре відпочили перед нічною битвою. Наскільки це можливо, звісно.

Драйтли і люди почали розходитися. Ще пролунало кілька запитань на адресу Максуда. Алхіміст чекав, поки він на всі дасть відповідь. Потім генерали почали розходитися. На вулиці залишилися тільки Поєднувач, Максуд з Химерницею та Ейр із Жазель. Маршал затримав погляд на драйтлові. Підняв брови.

- Я читав історію. Багато битв. Вежа Тарновіна, Кабарбарон, Ксерон… - алхіміст зупинився.

- Що ти хочеш знати, драйтл із фарбованим обличчям? - запитала Ейр. - Я не чула про ті битви, що ти назвав. Але можу точно сказати тобі одне — Максуд там був. Власною персоною. Тож давай, йди своєю дорогою, не заважай нам. Я маю запитання до маршала.

- Ти безсмертний. - округлили очі Поєднувач, отримавши підтвердження своїм здогадам.

Ейр зітхнула. Тепер розпочнеться.

- І ти бився разом з іншими алхімістами. Справжніми. Абсолютними.

- Так само, як і з тобою. - показав Максуд на нього пальцем.

Поєднувач сковтнув.

- І які вони були?

- Щось похолоднішало. - вигукнула Амайанта і стрілою влетіла в Максуда.

Воїн навіть не смикнувся. Він уже звик до дивної її поведінки.

- Усі вони були першокласними воїнами. Ти теж станеш таким. Вони стали великими не за один день. Завжди пам'ятай про це. - спокійний голос Максуда звучав якось відсторонено.

Воїн теж відчув те, що богині вдалося відчути кількома секундами раніше.

Повітря засвистіло. Поривчастий вітер часто міняв напрямок, обдаючи вулицю холодним подихом. Світло почало густіти і збиратися в образ. Синя постать жінки у розкішній сукні з'явилася зовсім поряд. Висока та струнка. Ейр трималася за меч. Алхіміст відійшов на два кроки з явними ознаками подиву.

- Що тобі потрібно? - спитав Максуд, не чекаючи, поки Перша заговорить.

Напівпрозора дівчина, виткана із синіх променів світла, уважно подивилася на Сандрін.

- Її треба вбити. - вона обернулася до Ейр. - Вбий негайно.

Сабазадонка повільно вийняла меч, дивлячись скляним поглядом перед собою. Її дихання було рівним, обличчя нічого не виражало. Максуд зиркнув на неї.

- Ти купилася? - посміхнулася Ейр, вкладаючи меч назад.

Перша перемістилася на кілька метрів назад. Очі її виблискували люттю. Секунду вона нічого не говорила.

- На бік ворога став бог.

- Бог? - здивувався Максуд. - Їх немає у нашому світі. Я б його відчув.

- Я б теж. - різко повернула до нього голову Перша. - Але ж він там. Я його бачила. Власними очима.