Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

67.1

Рада розліпила очі й здивовано подивилася на друга. Альбрехт спав поруч на подушці, обійнявши її однією рукою. Дівчина спочатку хотіла негайно відсунутись, але потім передумала. Поруч із ним їй було спокійно.

Повернувши голову, Рада глянула у вікно.

«Уже світанок, ми проспали всю ніч разом, Ал» — сумно посміхнулася вона. Дівчина зрозуміла, що він заснув незабаром після неї, хоча, мабуть, не збирався залишатися.

 Вчорашній день усіх змучив. На своє нещастя Рада пам'ятала все. Як плакала на Альбрехта на колінах, як він її заспокоював.

Опустивши очі, дівчина гірко посміхнулася, торкнувшись рукою його волосся.

— Ти найрідніша для мене людина! Рідніших у мене вже не залишилося! — Рада важко зітхнула.

Дівчина замовкла, помітивши, як Альбрехт ворухнувся. Хлопець розгублено розплющив очі, швидко озирнувся, зрозумів, де він — і раптово відсахнувся від неї.

— Рада?!  Нічого ж не було? — щоки миттєво налилися рум’янцем, а в очах спалахнув жах.

— Ні! — засміялася вона. — Ми просто спали.

— Ох, слава богам.  Вибач.

— За що? — здивовано перепитала вона.

— Я провів у тебе всю ніч. І ще мав нахабство обійняти тебе.

— Ал, це не страшно. Навпаки — я навіть рада! Мені з тобою було спокійніше. Ти дуже втомився, як і всі ми. Не дивно, що заснув.

— Мені, мабуть, вже час. Не хотілося, щоб хтось щось побачив чи не так зрозумів…

— І правда. Для кращих друзів різної статі це виглядає трохи… дивно. Якби ми були братом і сестрою — ще куди не йшло. Але...

— Ми ж просто друзі. Я зрозумів. — Альбрехт злегка посміхнувся й підвівся з ліжка, розправляючи скуйовджене волосся.

— Що буде тепер із Гармонією? — тихо спитала Рада, сидячи на краю ліжка.

— Не знаю. — зітхнув він. — Так, як раніше, вже не буде. Я досі не оговтався від того, що було в селі. Мабуть, співатимемо поки що тільки для себе. А далі… побачимо.

— До речі, як твоя нога? Ти вже не шкутильгаєш.

— Наче вже гаразд. Ще тоді, коли вибіг за тобою, біль зник. Добре, мені справді час. — хлопець нахилився і м’яко поцілував її в чоло. — Не тримай усе в собі, чуєш? Навіть якщо весь світ буде проти тебе — я залишуся поряд. Гармонія — це не просто група. Так, радість моя?

— Так. — Рада крізь сльози усміхнулася. — Це щось набагато більше...

Попрощавшись, Альбрехт нарешті вийшов і попрямував до своєї каюти. Був ранній світанок — і він сумнівався, що хтось помітив його відсутність. Біля дверей хлопець раптово зупинився, прикривши очі долонею. Кілька секунд він стояв мовчки, а потім вдарив кулаком у стіну.

«За що нам це все?! — гнів знов заполоняв кожну клітинку. — Морле… через тебе Рада плакала! Через тебе, паскудо! Мало тобі земель моєї батьківщини, так ти й за герцогство взявся? Не допущу!

Очі Альбрехта спалахнули золотим вогнем.

— Клянуся честю… — прошепотів він. — Я зроблю все, щоб зупинити тебе!

* * *

Арел

Чарівне дзеркало в палаці Часу згасло. Арел довго не могла відвести очей від того, що бачила щойно. У горлі встав ком, руки безсило опустилися. Вона чула прокльони Мерліна й Альбрехта, звернені до Морла. Знала, що на Віджио напала Леліла. І водночас — знала, що наказ підписав сам Морл.

Піднявши очі до сірого неба, затягнутого важкими хмарами, Арел помітила на обрії блискавки, що миготіли у вузькій смужці заходу. Поганий знак.

«Я повинна з ним поговорити. Якщо мені вже вдалося його вмовити одного разу — можливо, і зараз зможу…» — промайнула думка.

Вона обернулася до синьоокого слуги, який як тінь стояв позаду.

— Марлете, приготуй мою колісницю. Я лечу до Роена.

— Як накажете, пані. — вклонився той і зник за дверима.

Арел ще мить стояла, вдивляючись у небо, а тоді накинула на плечі плащ і надягла каптур.

Менш ніж за п’ять хвилин її золота колісниця вже мчала до голденського замку.

Виправити щось було вже пізно. Мерлін ніколи не пробачить загибелі Канни — навіть якби Морл стояв на колінах. Можливо, якби стратити Лелілу, щось ще можна було зробити… Але ніхто цього не зробить.

У неї не виникло проблем проникнути в голденський замок непоміченою, і так само потрапити у покої Морла. Вона його побачила біля вікна. І лише тоді Арел знову стала видимою.

— Морле! 

Хлопець озирнувся. На його вустах з’явилася ледь помітна посмішка.

— А я вже думав, що ти більше не повернешся. Тебе не було три тижні.

— Пробач… Я не могла. — вона наблизилася. — Але чому ж ти…

— Порушив перемир’я? — перебив він її, наче читав думки. — Це не зовсім моє рішення. Та я згоден із радниками: досить зволікати. Потрібно завершити війну. Я поверну не лише загарбані землі — я візьму все герцогство. Треба лише прибрати Мерліна й Гармонію.

— То це ти організував замах на них? — її голос затремтів.

— Ні. Але не був би проти, якби це сталося.

Арел похолола.

— Залиш Раду та Альбрехта, нехай живуть як хочуть! Адже ти й так зіпсував їм життя! 

— Я не хочу псувати їм життя! Я хочу їхньої смерті!  — холодно промовив Морл.

Погляд Арел потемнів. 

— Чому? 

Морл стиснув губи. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍