Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Вона лежала, мов жива, з улюбленою катаною, в руках. Мерлін не захотів вдягати її в чоловічий одяг. Його наречена мала бути красивою навіть у вічному сні. Він одягнув її в бежеву сукню з довгими рукавами, заплів волосся у дві коси й поклав на голову золоту діадему.

Мерлін плакав — уперше так гірко. Йому не хотілося вірити в те, що сталося. І лише тепер до нього почало доходити: навіть якби не війна — її життя все одно мало скінчитися швидше за його. Бо він — безсмертний. На своє ж нещастя.

Увесь шлях кораблем він майже не спав, не їв, не говорив. Сльози з часом перетворилися на гнів — глибокий, пекучий — до Роена, а особливо до Морла та Леліли.

Разом із ним на острів прибули Рада, Альбрехт і кілька помічників. Не рахуючи екіпажу. Мерлін шкодував про клятву, що більше ніколи не повернеться сюди. Хоча, можливо, це й на краще — легше відпустити, ніж мучити себе оплакуючи на могилі.

Труну встановили на виступаючий камінь у невеликій печері. Попрощавшись, Мерлін запечатав вхід — і вони вирушили назад.

Ці кілька днів стали найважчими в житті кожного з них. Перед відплиттям у Віджио поховали графів Ворвуча й Флурмстея. Так було правильно. У Хейла не залишилося родини, а родина Джефрі зникла після першого повстання, і її не вдалося знайти. 

Втрати були жахливі. Якби не поява дракона, якби не паніка серед роенців, якби Леліла не втекла — їх було ще більше.

Після похорону Мерлін намагався поговорити з Радою, але не зміг. Вони обоє вирішили — поговорять пізніше.

Рада за кілька днів виплакала стільки сліз, що ними можна було б наповнити ціле озеро Рамб. Спершу вона не хотіла нікого бачити. Але потім не витримала — і покликала Альбрехта.

У нічній сорочці, з розпатланим волоссям, вона сиділа в нього на колінах у каюті, схлипуючи. Хлопець не міг нічим допомогти — і саме це найбільше ятрило душу. Бачити, як страждає найдорожча йому людина — мов ніж по серцю. Він би гори звернув, повернув час, віддав усе, щоб цього болю не було. Та було вже пізно.

Учора мало відбутися весілля.

Альбрехт притиснув її до себе міцніше, заколисуючи мов дитину. Вона здавалася такою маленькою, тендітною. Кожне її ридання пронизувало його. Вона кликала мати, кричала, що не встигла, що винна…

Серце Альбрехта розривалося. Можливо, це вже й не просто дружба. Вона була всім — його натхненням, його музикою. Його Гармонією.

Вони довго просиділи так, поки втома нарешті не почала брати гору.

— Тобі потрібно поспати. — лагідно сказав він, торкнувшись її запухлої від сліз щоки. — Подумай трохи про себе.

— Я не можу… Мені страшно. — прошепотіла Рада, схлипуючи.

— Хочеш, я посиджу біля тебе, поки заснеш?

Вона кивнула, але з його колін вставати не поспішала.

Сиділи вони у великому шкіряному кріслі. Альбрехту довелося з зусиллям підвестися, щоб узяти її на руки й перенести на ліжко. Обережно вкрив ковдрою й сів поруч.

— Ти ж нікуди не підеш? — тихо спитала вона, міцно тримаючи його за руку.

— Ні. Я з тобою. Спи.

Рада нарешті заплющила очі. Альбрехт кілька разів позіхнув — і, думаючи, що просто трохи почекає, сам непомітно заснув.