Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

переляк, який охопив усіх моїх друзів, щойно ті вздріли якусь примару в дивних чоботах з її дивною заявою. Уся наша компанія займала якихось три столики. За якусь секунду я залишився — ні, опинився — сам-один. Я справді опинився сам-один, і в мене на мить виникло відчуття, ніби я й справді довго шукав самого себе і несподівано виявив, що я на самоті. Тим часом усі мої друзі позіскакували зі своїх місць і замість, як у нас було заведено віддавна, спершу сказати мені «На добраніч!», голосно вимагали: «Кельнере, рахунок!». Але оскільки наш обер-кельнер Франц не з’являвся, вони гукнули власнику кафе, єврею Адольфу Фельдману: «Ми заплатимо завтра!» — і пішли, більше жодного разу не глянувши на мене.

Я ще вірив, що завтра вони таки зайдуть туди і заплатять і що обер-кельнер Франц наразі затримався на кухні або деінде і просто тому не міг з’явитися так швидко, як звичайно. Однак за десять хвилин з-за шинквасу вийшов хазяїн кафе Адольф Фельдман в пальто і котелку й сказав мені:

— Пане бароне, ми прощаємося назавжди. Якщо нам судилося ще десь зустрітися в цьому світі, то ми один одного впізнаємо. Завтра ви напевно сюди вже не прийдете. Через новий німецький народний уряд. А зараз ви підете додому або хочете ще тут посидіти?

— Як завжди: сидітиму до пізньої ночі, — відказав я.

— Тоді на все добре, пане бароне! Лампи я позагашую. Тримайте дві свічки!

І з цими словами він запалив дві білі свічки, і ще перш ніж я встиг усвідомити, що насправді він запалив поминальні свічки по мені, усі лампи в кафе згасли, а його власник, блідий, в чорному габіку, радше трунар, аніж життєрадісний сивобородий єврей Адольф Фельдман, вручив мені важку олив’яну свастику і зауважив:

— Про всяк випадок, пане бароне! Сьорбайте спокійно свою горілочку! Я опущу жалюзі. А коли надумаєте йти, то зможете їх підняти зсередини. Тичина стоїть праворуч біля дверей.

— Я хочу заплатити, — сказав я.

— На це сьогодні немає часу! — заперечив він.

І ось він уже зник, а я почув, як зовні перед дверима спускаються жалюзі.

Отож я опинився сам-один за столиком, при двох свічках. Приліплені до стільниці з несправжнього мармуру, вони нагадували двох білих, виструнчених хробаків, запалених згори. Щосекунди я чекав, що вони почнуть звиватися, як, по суті, й притаманно хробакам.

Мені ставало моторошно, і тому я крикнув, як робив це щовечора:

— Франце, рахунок!

Але до мене підійшов не обер-кельнер Франц, а сторожовий пес, якого теж звали Франц і якого я насправді терпіти не міг. Він був жовтувато-піскового кольору, очі його сльозились, а з рота текла слина. Я не люблю тварин, а ще більше не люблю людей, які люблять тварин. Усе життя мені здавалося, що люди, які люблять тварин, відбирають частку любові до людей, і в цій думці я утвердився, коли випадково дізнався, що німці з третього рейху люблять вовкодавів, німецьких вівчарок. «Бідні вівці!» — подумав я тоді.

І ось тепер до мене підійшов пес Франц. Я хоч і був його ворогом, одначе він потерся мордою об моє коліно — так, наче просив у мене вибачення. А свічки горіли, похоронні свічки, і ховали якраз мене! А дзвін на церкві Святого Петра мовчав. Сам я годинника ніколи з собою не ношу, і я не знав, котра тепер година.

— Франце, рахунок! — сказав я собаці, і він заліз до мене на коліна.

Я взяв шматочок цукру і простяг йому.

Він не взяв, а тільки скавчав. А тоді лизнув мені руку, з якої допіру не взяв частування.

Я задув одну свічку. Другу відірвав від штучного мармуру, підійшов до дверей і тичиною підняв жалюзі зсередини.

Власне, я хотів піти геть від цього собаки і від його любові.

Коли я вийшов на вулицю з тичиною в руках, щоб опустити жалюзі зовні, то побачив, що пес Франц плететься за мною. Він уперто йшов слідом. Залишитися в кав’ярні він не міг. Це був старий пес. Щонайменше років із десять служив він власникові кав’ярні «Ліндгаммер», як я — імператорові Францу Йосифу, а тепер більше не міг. Ми удвох більше не могли. «Рахунок, Франце!» — сказав я собаці. У відповідь він заскавчав.

Над чужими хрестами світало. Віяв легкий вітерець, розгойдуючи старезні ліхтарі, які ще намагалися світлом розігнати млу цієї ночі. Я брів безлюдними вулицями з чужим собакою. Він прагнув будь-що-будь іти за мною. Куди? Цього я не знав. І він теж.

Гробівець капуцинів, де спочивають мої імператори, поховані в кам’яних саркофагах, був замкнений. Назустріч мені вийшов чернець-капуцин і запитав:

— Чого зволите?

— Я хотів би вклонитися труні мого імператора Франца Йосифа, — відповів я.

— Благослови вас, Боже! — мовив чернець і назнаменував мене хрестом.

— Боже, будь же…![23] — вигукнув я.

— Цить! — прошепотів чернець.

Куди ж мені податися тепер, мені, Тротті?..

Ігор Андрущенко
Йозеф Рот: відкраяна скибка загиблої імперії

Йозефа Рота годилося б назвати якимось героєм старозавітної повісті. Народжений у галицькій глушині на схилі XIX століття, він відкинув ту давню неписану традицію, яка зобов’язувала його нидіти поміж своїх земляків, і ціле своє свідоме життя блукав за Мойсеєм, ім’я якому — Покликання.

Йозеф Рот прийшов на світ 2 вересня 1894 року в родині метикуватого торговця, який думав побаришувати на жінчиному посагові. Та, як на те, йому так і не випало спізнати смак великих грошей. Незабаром він чкурнув від дружини і потроху