Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

не вміли управляти. Для них політика була одним із засобів розширення своїх маєтків. І на ті часи полковник Раміро був для них тим, ким сьогодні для Бастосів є ви.

— Ви хочете сказати…

— Зачекайте, я незабаром закінчу. Полковник Раміро дав згоду на відокремлення Ітабуни. Якби він не згодився або намагався гальмувати це питання, уряд також почав би тикати палки в мої колеса. Тому я і підтримував його. Але він гадає, що я робив це з почуття обов'язку перед ним. Коли ви почали втручатися в деякі ільєуські справи, я став придивлятись до вас. Вчора, коли ви прибули до Ітабуни, я сказав собі: «Ну, тепер до нього пригорнеться різна наволоч. Подивимось, що він робитиме, як поведеться, мабуть, це найкраща перевірка». — Арістотелес доброзичливо розсміявся. — Сеньйоре Мундіньйо Фалкан, якщо вам потрібні мої голоси, — вони ваші… Я не вимагаю ніякої компенсації взаміну, це не політична оборудка. У мене є лише одна умова: потурбуйтесь також про Ітабуну, адже і вона входить до зони какао. Не забудьте про цей занедбаний край.

Мундіньйо був настільки здивований, що ледве міг промовити:

— Та разом з вами, полковнику, ми гори звернемо.

— Але поки що мовчіть про те, що почули від мене. Десь напередодні виборів я потурбуюсь, аби оголосити своє рішення.

Проте зберігати таємницю так довго, як підказувала йому мудрість і обережність, не вдалося. Десь за кілька днів полковник Раміро запросив Арістотелеса в Ільєус, щоб оголосити список кандидатів від правлячої партії. Арістотелес порадився із своїми найвпливовішими друзями і рушив автобусом до Ільєуса.

Полковник Раміро, не давши наказу відкрити вітальню, де стояли стільці з високими спинками, вручив Піресу список:

«У федеральні депутати — сеньйор Вітор Мело». Далі йшли інші імена. Арістотелес повільно прочитав папір, немов по складах, і повернув його Бастосу.

— За цього сеньйора Вітора, полковнику, я більше не голосую, навіть коли настане новий потоп. Він ні на що не здатний. Я звертався до нього безліч разів, але наслідків, на жаль, ніяких.

Суворим тоном, немовби караючи неслухняну дитину, Раміро запитав:

— Чому ви не повідомили про свої вимоги мені? Якби ви діяли через мене, він би не відмовив. Самі винні. Що ж стосується голосування, то його висуває уряд, і ми обиратимемо його. Сам губернатор обіцяв…

— Але ж не я…

— Що ви хочете сказати?

— Я вже сказав, полковнику. За цього жевжика я не голосуватиму.

— Тоді за кого ж?

Арістотелес окинув поглядом кімнату, потім глянув в очі Раміро:

— За Мундіньйо Фалкана.

Старий зблід і підвівся, опираючись на костур.

— Ви це серйозно?

— Цілком!

— Тоді геть з мого дому, — він показав пальцем на двері.— І негайно!

Арістотелес вийшов, він був абсолютно спокійним, і рушив прямо до редакції «Діаріо де Ільєус». Там він сказав Кловісу Кості:

— Можете повідомити, що я приєднався до сеньйора Мундіньйо.

Жеруза побачила діда, який нерухомо сидів на стільці.

— Дідусю! Що трапилось? — На її крик прибігла мати і негайно послала служницю до лікаря.

Прийшовши до тями, старий пробурмотів:

— Не треба лікаря. Звеліть гукнути кума Амансіо. В цю ж мить!

Лікар поклав Раміро в ліжко. Доктор Демосфенес сказав Алфредо і Тоніко:

— Мабуть, він дуже розхвилювався. А цього не слід було допускати. Ще один такий припадок — і серце не витримає.

Прийшов Амансіо Леал, якому повідомили про те, що трапилося під час сніданку. Вся його родина перелякалася. Амансіо зайшов до Раміро в спальню і пробув там якийсь час.

…Саме тоді, коли номер «Діаріо де Ільєус» вийшов із заголовком на всю першу шпальту — «ІТАБУНА ПІДТРИМУЄ ПРОГРАМУ МУНДІНЬЙО ФАЛКАНА», — Арістотелес з експортером поверталися човном після огляду землечерпалок і буксирів. Вони спостерігали, як водолази опускаються під воду, як екскаватори, немов казкові страховища, пожирають пісок. Арістотелес весь час сміявся щиро і захоплено. «Разом ми збудуємо порт у Мальядо», — говорив він Мундіньйо.

Куля влучила йому в груди, коли він з Мундіньйо ішов через пустирище Уньан, прямуючи в бар Насіба, аби чогось випити.

— Горілки я не п'ю… — ледве встиг сказати Арістотелес, постріл обірвав речення.

Якийсь негр кинувся тікати в бік пагорба, за ним гналося двоє просто одягнених людей, перед очима яких відбулося вбивство.

Експортер підхопив префекта Ітабуни, гаряча кров залила сорочку Мундіньйо. Звідусіль збігалися люди, поступово зібрався чималий натовп.

Здалеку долинали крики:

— Тримайте! Ловіть убивцю! Ловіть його!

Про велике полювання

Того вечора напувало ще більше пожвавлення, аніж у день убивства Сіньязіньї і Осмундо. Мабуть, з часів збройних сутичок, які закінчилися двадцять років тому, жодна подія так не тривожила і не хвилювала не лише місто, але й сусідні муніципалітети, всю провінцію. В Ітабуні творилось таке, що й словами не переказати. Не минуло й кількох годин після замаху, як до Ільєуса почали прибувати автомобілі з сусіднього міста, вечірній автобус приїхав переповнений, за