Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

у яких було багато залишено звезених з інших будинків речей, скаржились на несправедливість того, що всі речі звозилися до Грановитої палати; інші наполягали на тому, що французи звезли речі з різних будинків в одно місце, і тому несправедливо віддавати господареві дому ті речі, які в нього знайдено. Лаяли поліцію; підкуповували її; писали вдесятеро кошториси на погорілі казенні речі; вимагали допомоги. Граф Растопчин писав свої прокламації.

XV

Наприкінці січня П’єр приїхав у Москву і зупинився в уцілілому флігелі. Він з’їздив до графа Растопчина, до деяких знайомих, що повернулися в Москву, і збирався на третій день їхати до Петербурга. Всі святкували перемогу; все кипіло життям у розореній і оживаючій столиці. П’єром усі були раді; всі бажали бачити його і всі розпитували його про те, що він бачив. П’єр почував себе особливо прихильно настроєним до всіх людей, яких він зустрічав; але мимоволі тепер він тримав себе з усіма людьми насторожено, так, щоб не зв’язати себе чим-небудь. На всі запитання, які йому ставили, важливі чи зовсім незначні, — чи питали його: де він житиме? чи буде він будуватись? коли він їде до Петербурга і чи візьметься одвезти ящика? — він відповідав: так, можливо, я думаю, і т. ін.

Про Ростових він чув, що вони в Костромі, і думка про Наташу рідко виникала в нього. Коли вона й виникала, то тільки як приємний спогад давно минулого. Він почував себе не тільки вільним від життьових умов, але й від цього почуття, яке він, як йому здавалося, нарочито викликав у собі.

На третій день по своєму приїзді в Москву він узнав від Друбецьких, що княжна Марія в Москві. Смерть, страждання, останні дні князя Андрія часто викликали у П’єра задуму, і тепер з новою виразністю прийшли йому в голову. Почувши за обідом, що княжна Марія в Москві і живе в своєму вцілілому домі на Вздвиженці, він того ж вечора поїхав до неї.

Дорогою до княжни Марії П’єр не перестаючи думав про князя Андрія, про свою дружбу з ним, про різні з ним зустрічі і особливо про останню — в Бородіні.

«Невже він помер у тому злобному настрої, в якому він був тоді? Невже не відкрилось йому перед смертю пояснення життя?» — думав П’єр. Він згадав про Каратаєва, про його смерть і мимоволі став порівнювати цих двох людей, таких різних і разом з тим таких схожих любов’ю, яку він мав до обох, і тим, що обидва жили і обидва померли.

В дуже серйозному настрої П’єр під’їхав до будинку старого князя. Будинок цей уцілів. В ньому видно було сліди руйнування, але характер будинку був той самий. Старий офіціант з суворим обличчям, зустрівши П’єра і наче бажаючи дати, відчути гостеві, що відсутність князя не порушує порядку дому, сказав, що княжна зволила пройти в свої кімнати і приймає по неділях.

— Повідом, може, прийме, — сказав П’єр.

— Слухаю, — відповів офіціант, — пройдіть, будь ласка, до портретної.

За кілька хвилин до П’єра вийшли офіціант і Десаль. Десаль від імені княжни переказав П’єру, що вона дуже рада бачити його і просить, якщо він пробачить їй безцеремонність, зійти нагору в її кімнати.

В невисокій кімнатці, освітленій однією свічкою, сиділа княжна і ще хтось з нею, у чорному платті. П’єр пам’ятав, що при княжні завжди були компаньйонки, але хто вони такі, ті компаньйонки, П’єр не знав і не пам’ятав. «Це одна з компаньйонок», — подумав він, глянувши на даму в чорному платті.

Княжна швидко встала йому назустріч і простягнула руку.

— Бачте, — сказала вона, вглядаючись у його інше тепер обличчя, після того, як він поцілував її в руку, — ось як ми з вами зустрічаємось. — Він і останній час часто говорив про вас, — сказала вона, переводячи свої очі з П’єра на компаньйонку з соромливістю, яка на мить здивувала П’єра.

— Я така рада була, взнавши, що ви врятувалися. Це була єдина радісна звістка, яку ми одержали, з давнього часу. — Знову ще неспокійніше княжна оглянулась на компаньйонку і хотіла щось сказати; та П’єр перебив її.

— Ви можете собі уявити, я нічого не знав про нього, — сказав він. — Я вважав його вбитим. Усе, що я взнав, я взнав від інших, через треті руки. Я знаю тільки, що він потрапив до Ростових... Яка доля!

П’єр говорив швидко, жваво. Він глянув раз на обличчя компаньйонки, побачив уважно-привітний, цікавий погляд, спрямований на нього, і, як це часто буває під час розмови, він чомусь відчув, що ця компаньйонка в чорному платті — миле, добре, гарне створіння, яке не перешкодить його задушевній розмові з княжною Марією.

Але коли він сказав останні слова про Ростових, збентеження в обличчі княжни Марі! виявилось ще дужче. Вона знову перебігла очима з обличчя П’єра на обличчя дами в чорному платті і сказала:

— Ви не впізнаєте хіба?

П’єр глянув ще раз на бліде, тонке, з чорними очима і чудним ротом обличчя компаньйонки. Щось рідне, давно забуте й більше ніж миле дивилось на нього з цих уважних очей.

«Але ж ні, це не може бути? — подумав він. — Це суворе, худе і бліде, постаріле обличчя? Це не може бути вона. Це тільки спогад того». Та в цей час княжна Марія сказала: «Наташа». І обличчя з уважними очима напружено, з зусиллям, як відчиняються заржавілі двері, — усміхнулось, і з цих розчинених дверей раптом війнуло і обдало П’єра тим давно забутим щастям, про яке, особливо тепер, він не думав. Війнуло, огорнуло і заполонило його всього. Коли вона усміхнулася, вже не могло бути сумнівів: це була Наташа, і він любив її.

У першу ж хвилину П’єр мимоволі і їй, і княжні Марії, і, головне, самому собі сказав невідому йому самому таємницю. Він почервонів радісно і стражденно болісно. Він хотів приховати своє хвилювання. Але чим більше він хотів приховати його, тим ясніше — ясніше, ніж найвиразнішими словами, — він собі, і їй, і княжні Марії говорив, що він любить її.

«Ні, це так, від несподіванки», — подумав П’єр. Але тільки-но він хотів продовжувати почату розмову з княжною Марією, як знову глянув на Наташу, і ще яскравіша краска залила його обличчя, і ще дужче хвилювання радості і страху охопило його душу. Він заплутався в словах і зупинився на половині фрази.