Читати книгу - "Талiсман"

стихали хвилин п’ять. Він кляв Джека обома мовами; його голос гримів і сочився болем і невимовною люттю. Морґан стояв і чекав, поки той вичерпає власне красномовство.

Коли Ґарднер, важко дихаючи, замовк і ще раз приклався до пляшки, Морґан сказав:

— Правильно! Двічі правильно. Тепер слухай сюди, Ґарде… ти слухаєш?

— Так, Володарю.

Очі Ґарднера/Озмонда яскраво світилися гіркою увагою.

— Мій син нізащо не вийде з Чорного Готелю, і сумніваюся, що вийде і Джек Сойєр. ВОНО, імовірно, чи вб’є його, чи зведе з розуму, чи відправить за сотню світів звідси. Але, можливо, він вийде назовні, Ґарде. Так, можливо.

— Він найгірший, найгірший, найгірший сучий виродок, якого породжувала земля, — прошепотів Ґарднер.

Його пальці стискали пляшечку… стискали… стискали… і зрештою на металі з’явилися ум’ятини.

— Кажеш, старий нігер там, на пляжі.

— Так.

— Паркер, — промовив Морґан, і Озмонд тієї ж миті підтвердив.

— Паркус.

— Мертвий? — спитав Морґан без особливого інтересу.

— Не знаю. Гадаю, що так. Відрядити людей, щоб притягли його сюди?

— Ні, — різко відповів Морґан. — Але ми сходимо до нього, правда ж, Ґарде?

— Ми?

Морґан ощирився.

— Так. Ти… я… всі ми. Бо щойно Джек вийде з готелю, він помчить туди. Він не покине свого старого чорного приятеля на березі, хіба ні?

Тепер і Ґарднер заусміхався.

— Ні, — промовив він. — Ні.

Уперше Морґан звернув увагу на тупий ниючий біль у власних долонях. Він повернув їх до себе і уважно поглянув на кров, що текла з напівкруглих ран на долонях. Його посмішка не зблякла. Насправді, вона стала ще ширшою.

Ґарднер цілком серйозно поглянув на нього. Відчуття величезної сили оповило Морґана. Він підвів закривавлені пальці до шиї і зімкнув їх на ключі, який міг пускати блискавки.

— Він здобуває увесь світ, — прошепотів він. — Можете закричати «алілуя».

Його губи розтягнулися ще ширше. Хвора жовтозуба посмішка вовка-самітника — старого, але досі хитрого, живучого і могутнього.

— Ходімо, Ґарде, — сказав він. — Ходімо на пляж.

Розділ сорок перший

Чорний готель

1

Річард Слоут не помер, але коли Джек узяв давнього друга на руки, той уже був не при тямі.

«Хто тепер стадо? — запитував Вовк у його голові. — Будь обережним, Джекі! Вовк! Будь…»

ПРИЙДИ ДО МЕНЕ! ПРИЙДИ НЕГАЙНО! — потужним беззвучним голосом виводив Талісман. — ПРИЙДИ ДО МЕНЕ, ПРИВЕДИ СТАДО, І ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ, ДОБРЕ І…

— і навіки добре, — прохрипів Джек.

Він рушив уперед і лише на дюйм розминувся з люком, наче кадр, що брав участь у дивній подвійній страті через повішення. «Повиси з другом», — божевільно подумав Джек. Гупання власного серця відбивалося в нього у вухах, і на мить він подумав, що виблює просто в сіру воду, що плюскалася навколо паль. Тоді він стримав себе і зачинив ногою люк. Залишився тільки свист флюгерів — мідні кабалістичні зображення невтомно кружляли в небі.

Джек повернуся до «Ейджинкурта». Він побачив, що стоїть на широкій платформі, схожій на зведену на горі терасу. Колись, у двадцяті-тридцяті роки, модники в пообідній час сиділи тут у затінку парасольок, пили «Джин Рікі»[260] і «Сайдкар»[261], можливо, читали останній роман Едґара Воллеса[262] чи нові пригоди Еллері Квін[263], а може, просто дивилися у далечінь, у якій бовванів острів Лос-Кавернес — сіро-блакитна спина кита, що виднілася на небокраї. Чоловіки в білому, жінки в пастельному.

Можливо, колись.

Тепер же дошки зашкарубли, зігнулися і розкололися. Джек не знав, у який колір раніше було пофарбовано терасу, але тепер вона стала чорною, як і решта готелю — барва цього місця відповідала кольору злоякісних пухлин у маминих легенях, як їх уявляв Джек.

За двадцять футів звідси — вікна зі скляними вставками Спіді, крізь які в ті далекі ілюзорні дні гості заходили і виходили. Пофарбовані широкими білими мазками, вони тепер скидалися на сліпі очі. І написано на них було таке:

ТВІЙ ОСТАННІЙ ШАНС ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ.

Шум хвиль. Металевий свист нахилених дахів. Сморід солоного моря і старих розлитих напоїв — напоїв, розлитих давно-давно прекрасними людьми, які зараз уже зморщилися й померли. Сморід самого готелю. Він знову глянув на намилене вікно і побачив, насправді навіть не здивувавшись, що напис уже змінився.

ВОНА ВЖЕ МЕРТВА, ДЖЕКУ, НАВІЩО ПЕРЕЙМАТИСЯ?

(хто тепер стадо?)

— Ти, Річі, — сказав Джек. — Але ти не один.

Річард у Джекових руках захрипів і запротестував.

— Ну ж бо, — сказав Джек і пішов. — Ще одна миля. Приблизно.

2

Здавалося, намилені вікна розширювалися, коли Джек підходив до «Ейджинкурта», ніби Чорний Готель зараз дивився на нього зі сліпим, але зневажливим здивуванням.

Невже ти справді сподіваєшся, хлопчику, що зможеш зайти сюди і справді зможеш коли-небудь звідси вийти? Ти гадаєш, у тобі так багато від Джейсона?

Червоні іскри, схожі на ті, які він бачив у повітрі, спалахували і перекручувалися навколо намиленого скла. На мить вони набули форми. Джек спостерігав, дивуючись, як вони перетворилися на крихітних палаючих чортенят. Вони з’їжджали мідними клямками і гуртувалися внизу. Клямки тьмяно горіли, мов залізо в кузні.

Ну ж бо, хлопчику. Доторкнися. Спробуй.

Якось у шестирічному віці Джек доторкнувся пальцем до холодної спіралі електричної плити, а тоді повернув тумблер на максимум. Йому просто було цікаво, як швидко нагріється плита. За мить він із криком від болю відсмикнув палець, на якому встиг з’явитися пухир. Філ Сойєр прибіг, поглянув, а тоді запитав у Джека, коли це в нього з’явилася дивна потреба спалити себе живцем.

Джек стояв із Річардом на руках і дивився на тьмяні розпечені клямки.

Ходи сюди, хлопчику. Пам’ятаєш, яка пекуча плита? Ти гадав, що матимеш купу часу, щоб забрати пальчик. — «Чорт, — думав ти. — Ця штука й за хвилину не нагріється», — але вона обпекла тебе одразу, правда ж? А тепер, Джеку, як воно пектиме, є ідеї?

Ще більше іскор стікало по склу до клямок на французьких дверях. Розпечені ручки вже починали біліти, що свідчило про те, що металу лишається лише градусів шість до температури плавлення і він ось-ось потече. Якщо Джек доторкнеться до однієї з цих клямок, метал в’їсться в його плоть, обпече тканини і закип’ятить кров. Це буде агонія, якої Джек ніколи раніше не відчував.

Він ще хвильку почекав, тримаючи на руках Річарда і сподіваючись, що