Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

затулив очі повіками), мусив не помічати, бо заторохкотів ще швидше:

— Слухайте, а як вам той рибний ресторанчик у «Морському світі»? Я з’їв половину фішбургера і замислився: а чи не їм я когось ніякого? Отак! До речі, про рибу…

І тут тривожно загавкав Юк. Сюзанна відчула, як шиєю на плече стікає вологе тепло.

— Зупинися, Джо, — попросив Роланд. Голосу нього був задиханий. Слабкий. Від сміху, розуміла Сюзанна. Ох, але ж як боліла щока, і…

Джо розплющив очі й роздратовано подивився на Роланда.

— Що таке? Ви ж самі просили, я й показую.

— Сюзанна поранилася. — Стрілець уже був на ногах і дивився на неї. Його сміх потонув у тривозі.

— Роланде, я не поранилася, просто дала собі ляпаса сильніше, ніж розрахо… — Вона перелякано замовкла, бо побачила на своїй руці рукавичку крові.

Дев’ять

Знову загавкав Юк. Роланд ухопив зі стола біля своєї перевернутої чашки серветку. Один її край був коричневий і просяк кавою, але інший — сухий. Стрілець затис ним рану, з якої струменіла кров, і Сюзанна спершу сахнулася від його доторку, а з очей бризнули сльози.

— Ні, дай я зупиню кровотечу, — пробурмотів Роланд і взяв її за голову, обережно просунувши пальці в густу шевелюру її кучерів. — Постарайся не ворушитися.

І заради нього вона спромоглася не смикатись.

Крізь пелену сліз Сюзанна побачила, що Джо сердиться, бо вона зірвала йому концерт, та ще й так раптово (не кажучи вже про неприємність ситуації), і в чомусь вона його розуміла. Він чудово виступав, а вона взяла й отак усе зіпсувала. Окрім болю, що вже трохи відпустив, вона відчувала страшенний сором. Згадала, як колись на уроці фізвиховання в школі в неї почалося місячне, цівка крові потекла по нозі й це побачив цілий світ — принаймні та його частина, з якою Одетта ходила на фізвиховання. Дехто з дівчат почав наспівувати: «Встав затичку!» — неначе то була найсмішніша річ на світі.

До спогадів домішався страх, що стосувався самого нариву. А раптом то рак? Досі їй вдавалося відкинути цю думку, поки вона остаточно не сформувалася в свідомості. Але цього разу вона не змогла. А що, як вона, дурепа, захворіла на рак, поки вони перетинали Погані Землі?

У шлунку все стислося, потім піднялося до горла. Якимось дивом вона спромоглася втримати смачну вечерю в собі, але, мабуть, ненадовго.

Зненацька їй захотілося побути на самоті. Їй потрібно було залишитися самій. Якщо вже блювати, то тільки не на очах у Роланда і цього незнайомця. Та навіть якщо нудота минеться, їй потрібен був час, щоб опанувати себе. Котедж струсонуло: повз нього промчав, ревучи, як атомний локомотив на повній швидкості, вихор. Світло блимнуло, і від хитавиці тіней на стінах Сюзанні знову болісно скрутило шлунок.

— Мені треба… в туалет, — видушила з себе вона. Світ захитався, та потім знову набув звичних сталих обрисів. У вогнищі спалахнула гілляка, сипонувши фонтаном яскраво-червоних іскор.

— Ти впевнена? — запитав Джо. Він більше не сердився (а може, їй узагалі привиділося, що він злився), проте в очах у нього читався сумнів.

— Нехай іде, — сказав Роланд. — Думаю, їй треба привести себе до ладу.

Сюзанна хотіла було обдарувати його вдячною усмішкою, та ворушити губами було боляче і знову починалася кровотеча. Вона не знала, що могло змінитися в найближчому майбутньому через цей дурнуватий чиряк, який усе ніяк не гоївся, проте точно знала, що жартів з неї досить. Якщо вона ще трохи посміється, то знадобиться переливання крові.

— Я повернуся, — сказала вона. — А ви, хлопці, глядіть не прикінчіть без мене пудинг. — Від самої думки про їжу накотила хвиля млості, проте мусила ж вона щось сказати.

— Щодо пудингу нічого обіцяти не можу, — відповів Роланд. — Якщо тобі стане зле й відчуєш запаморочення, поклич мене.

— Добре, — сказала вона. — Дякую тобі, Роланде.

Десять

Хоча Джо Коллінз жив сам, у його ванній відчувалася жіноча рука. Сюзанна завважила це ще першого разу, коли нею користувалася. Шпалери були рожеві, в зелені листочки та — а як інакше? — в троянди. Унітаз мав доволі сучасний вигляд, тільки сидіння було не пластмасове, а дерев’яне. Невже Джо сам його вирізьбив? Такої можливості Сюзанна не відкидала, хоча, найпевніше, сидіння приніс із якоїсь покинутої господарчої крамниці. Заїка Карл? Так Джо називав свого робота? Ні, Білл. Заїка Білл.

З одного боку від унітаза стояв табурет, з іншого — ванна на ніжках з душем, який нагадував їй гічкоківське «Психо» (хоча про те кляте кіно, відколи вона подивилася його в кінотеатрі на Таймс-сквер, їй тепер нагадував кожен душ). Була там також порцелянова раковина, вбудована в дерев’яний столик зі старого доброго дуба, а не залізного дерева, наскільки могла судити Сюзанна. Над раковиною висіло дзеркало, а за ним мусила ховатися шафка з аптечкою й різним причандаллям. Усе зручно, як удома.

Поморщившись і засичавши від болю, вона відняла серветку від ранки. Тканина присохла, й відривати її було боляче. Сюзанна аж злякалася, побачивши, скільки крові було в неї на щоках, губах і підборідді, не кажучи вже про шию і сорочку на плечі. Вона наказала собі не дуріти: будь-яка рана кривавить, коли з неї зривають пов’язку, от і все. Особливо якщо ця рана — на обличчі.

З вітальні долинули звуки: Джо щось сказав, Роланд відповів кількома словами й наприкінці розсміявся. «Так дивно чути його сміх, — подумала вона. — Таке враження, що він п’яний». А чи бачила вона коли-небудь Роланда п’яним? Замислилась і зрозуміла, що ні. Ніколи не бачила таким п’яним, щоб аж з ніг падав, ніколи — в чому мати народила, ніколи не ловила на сміхові… аж досі.

«Займися своїм ділом, жінко», — порадила їй Детта.

— Гаразд, — пробурмотіла вона. — Добре, добре.

П’яний. Голий. Ошалілий від сміху. Вона подумала, що всі ці речі надто пов’язані між собою.

Може навіть, це все — одна річ.

Сюзанна залізла на табуретку і відкрутила воду. З крана ринув струмінь, заглушивши собою голоси з вітальні.

Вона задовольнилася холодною: обережно побризкала собі в обличчя, потім ще обережніше обтерла мачулкою шкіру довкола болячки. Відтак тернула сам нарив. Біль був не такий сильний, як боялася Сюзанна, і це її навіть трохи підбадьорило. Закінчивши витиратися, вона виполоскала мачулку Джо, поки плями крові не в’їлися в тканину, й нахилилася ближче до дзеркала. І полегшено зітхнула від того, що там побачила. Необачно ляснувши себе по обличчі, вона зірвала з болячки вершечок, але зрештою то, може, було й на краще. Одне вона знала напевне: якщо в Джо