Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

Вакула Здвижний — дарма що без ніг і стрибав на коротеньких миличках, — від Гречки не відставав, неначе його вірний ад'ютант. Він супроводив вигук свого командира довжелезним і лютим прокляттям, ще й приговором:

— …і матері вашій, і жінкам, і дітям, яких полишили горювати в своїй австріяцькій землі! Щоб їм шматка хліба ніколи не побачити! Щоб їм води не напитися до смерті! Щоб їм худоба повиздихала! Щоб хата завалилася над головою!

Прокляття було таке страшне, що жінки захрестилися дрібно та часто: хрест і молитва хоч який прокльон знімуть перед Богом на Страшному суді.

Тиша запала знову. Тільки найближчий з австріяків — той, що стояв крайнім на межі, відгукнувся ніяково:

— Таж ми, вуйку, хіба з власної волі? Бігме!

Він зняв кепі і почав витирати з чола піт: ще косою махати не почав, а вже впрів — з сорому та жалості до людей.

— А з чужої волі, — загорлав Тимофій Гречка, — так, виходить, можна людей класти у труну живцем? Паразит ти, панський попихач!

Тільки вчора головнокомандуючий Південно–Західним фронтом, генерал Корнілов, видав страшний — смертельний для селянського люду наказ: з огляду на воєнний стан, прорив фронту та наступ австро–німецької армії — все збіжжя здати інтендантам фронту. Найманим на поміщицьких землях женцям заборонялося відступати за роботу частку врожаю: платити тільки грішми, по ціні чорнороба на примусових у прифронтовій зоні роботах…

Говорили–балакали ці півроку — як ділити поміщицьку землю: зразу, із засіяним, чи як обіжнеться пан, восени? Роздумували — задурно чи, може, за викуп? Міркували — на робочі руки чи, може, на рота? А вийшло: хліб — генералу, а земля — Богові!

Домовлялися — за восьмий, дев'ятий чи й десятий, сніп, а маєш — сорок копійок поденно… А на ті копійки і в місті по карточках вже нема, а на селі, коли вивезуть весь урожай, — і шматка хліба не купиш, навіть у своїх живоглотів.

Мор тепер прийде — от що воно таке та війна, щоб їй, разом із Тимчасовим урядом, на віки вічні від народу прокляття!

Вакула Здвижний — герой війни, весь в Єгоріях, інвалід царя, віри й отечества — впав лицем у порох на шляху і страшно закричав, а тоді затіпався в нападі: війна йому ноги відібрала ще й чорною хворобою не обминула.

Жіноцтво зійшлося гуртком біля нього — чорної хустки ні в кого не знайшлось: липень же, спека, — і Тимо–фійова Ганна не постидалась, скинула запаску й накрила сердегу.

Умисне ніхто й не збирав людей. Просто як почули, що з економії виведено полонених австріяків — косити Корнілову панські лани, всякий ухопив косу, серпа, граблі — та й подалися чимдуж в поле. Вирішення прийшло само по собі: ставати на жнива, а там — хто його знає, як буде… Може, взяти бодай ті голодні копійки? Може, хтось десь угорі зглянеться на людське безголів'я і дозволить–таки, нехай за п'ятнадцятий сніп? А може, і справді порубати косами тих чортових австріяків? Не загинули на фронті у себе, так тут у сиру землю підуть — раз їм крові наших синів на фронті мало, ще й дрібних діточок прирікають на голодну погибель… Не було б тих австріяків, то хіба ж без робочих рук той Корнілов — нехай він і найстарший генерал — наважився б на таке? На мирову мусив би генерал піти, дав би, анцибол, згоду на частку людям!

— А–гей, люди! — гукнув коваль Велігура. — Косами їх! Не журись, що притупляться: потому намантачимо знову!

Велігура був велетень, вищий від усіх на цілу Бородянку, і голос мав — щоб гукати з Бородянки до Дружні, дарма що по шостому вже десятку. Про нього і смішки пустили, що як гукне Максим, то чути на всіх графа Шембека тридцяти тисячах десятин. А зараз Максим був і зовсім страшний: без шапки, сива чуприна розпатлана і скуйовджена.

— Гей, жінки! Серпами їм животи поріть! У, різала–порола! Другий раз вже впоперек шляху людям стають!

В косовицю вже довелося людям косити не за четверту частку, а знову за восьму: збили ціну прокляті австріяки!

Австрійці тримали коси в руках, але зажинати не починали. Стояли понурі, не нахвалявся ніхто. Було їх сто двадцять — проти цілого села; правда, чоловіків поміж бородянців було мало — на фронті ж гинули, а більше молодиці та дівчата… Ще й десятеро ополченців з унтером на чолі! Пальнуть з гвинтівок — що з народу буде? Сама кров.

А кров народну вже, нівроку, навчилися лити і вдома — фронту того не треба! Он у самому Петрограді — столиці, коли народ вийшов на демонстрацію вимагати «геть війну» і народної влади Рад, пальнули вже, — і чотириста чоловіка поклали в могилу, робочого люду й солдатів. Є такі вісті вже й з газет.

А в Києві, може, не так? Солдатів, котрі повстали проти війни, теж трохи постріляли, а в інших забрали зброю, покидали у вагони, запломбували, як крам — і потарабанили на той проклятущий фронт. Не схотіли своєю волею, так їдьте,