Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дейтонський хлопчина звалився на своє ліжко й посміхнувся: Не будь таким буркотуном, Арчі. Ти говориш, як мій батько.
Мені начхати, скільки наркоти ти вживаєш, але ж тобі стане не дуже весело, якщо тебе звідси викинуть, га?
Дурниці мелеш, містере Нью-Джерсі. У мене в цьому семестрі суціль п’ятірки й четвірки, і то п’ятірок більше, ніж четвірок, і якщо я на іспитах через місяць відповім так, як треба, я, ймовірно, потраплю до списку відмінників. Ото вже батя пишатиметься мною.
Що ж, молодець. Та якщо ти маєш намір і далі щодня набуватися, то скільки ти ще протягнеш?
Протягну? Та я завжди не лише тягну, я постійно суну вперед, і чим вище злітаю, тим більше вперед. Тобі самому треба якось це спробувати, Арчі. Міцнезні стояки по цей бік від Гібралтарської скелі.
Фергюсон коротко форкнув – майже так, як форкала Емі, – та в цьому випадку це було визнанням поразки, а не справжнім сміхом. Він розпочав суперечку, яку не міг виграти.
Ми ніколи не будемо молодші, ніж зараз, мовив Тім, а потому, як ти молодий, усе доволі швидко котиться донизу. Нудна дорослість. Вся така фігня. Робота, дружина, пара дітей, і ось ти вже чвалаєш у капцях, очікуєш, коли тебе відвезуть на фабрику клею – без зубів і без нічого. Так чому ж не пожити й не повеселитися, доки можеш?
Усе залежить від того, що ти називаєш веселощами.
Відпускання всього, наприклад.
Згоден. Але як ти собі уявляєш відпускання?
Добряче зарядитися і лізти геть із шкіри.
У тебе таке, може, й виходить, але це не для всіх.
А ти б хіба не вибрав політ, а не повзання по землі? Це ж так просто, Арчі. Просто піднімаєш руки – і злітаєш.
Декому з нас цього не хочеться. І навіть якщо думати, начебто ми хочемо, у нас не вийде.
А це чому?
Просто ми не здатні, і все. Просто не можемо.
Справа була не в тому, що Фергюсон не вмів літати чи відпускати, чи вистрибувати зі шкіри, проте для всього цього йому потрібна була Емі, і тепер, коли вони пережили свій перший розрив, своє перше примирення й своє перше переживання того-що-сплять-вони-разом-щоночі у Франції, він уже не був здатен відокремити уявлення про те, ким він є, від потреби бути з нею. Нью-Йорк став наступним кроком уперед, повсякденним життям з нагодою щодня бачитися одне з одним, бути разом майже повсякчас, та Фергюсон усвідомлював, що не може жодну з цих нагод сприймати як щось задане, оскільки розрив навчив його: Емі – така особа, котра потребує більше місця, ніж більшість людей, і що її матір з її психологічним тиском спричинила в неї алергію на будь-яку і всяку емоційну напругу, і якщо він вимагатиме від неї більше, ніж вона згідна давати, рано чи пізно вона знову від нього відвернеться. Іноді він запитував себе, чи не надміру він її кохає – або чи не навчився він іще, як кохати її правильно, оскільки суть була в тому, що Фергюсон був би радий одружитися на ній хоч завтра, навіть вісімнадцятирічним студентом у перший період свого навчання в коледжі він був готовий іти далі протягом усього життя з нею і ніколи навіть не поглянути на іншу жінку. Він знав, до чого недоречні такі його думки, однак не міг їх відкинути. Емі цілковито сплелася з ним у ньому самому. Він був тим, ким був, бо тепер з ним усередині була вона, і навіщо прикидатися, начебто він узагалі здатен стати кимось навіть віддалено людиноподібним без неї?
Про все це він не прохоплювався й словом. Сенс полягав не в тому, щоб відлякати Емі, а в тому, щоб її кохати, і Фергюсон щосили намагався дбайливо ставитися до настроїв Емі та відгукуватися на тонкі, не вимовлені вголос натяки, що підказували йому, до прикладу, чи добре сьогодні вночі спати з нею в ліжку, чи, може, вона схоче почекати до наступної ночі, або виразно спитати, чи бажає вона повечеряти з ним сьогодні увечері – чи краще їм зустрітися пізніше у «Вест-Енді», а чи обом посидіти вдома, тому що їм обом треба писати доповіді, або ж кинути все це й піти в «Талію» подивитися кіно. Він дозволяв їй ухвалювати всі ці рішення, знаючи, що вона почувається вільніше й щасливіше, коли вирішує це вона, а попри все інше, та Емі, котрої він хотів, була шаленим, ніжним, дотепним дівчиськом, що врятувало йому життя після аварії, безстрашним співбратом-змовником, котрий проїхав із ним через усю Францію, а не похмурою особою з королівськими манерами, яка прогнала його зі свого подвір’я минулої осені на чотири місяці самотнього животіння у засланні нью-джерсійської провінції.
Здебільшого справа закінчувалася тим, що він проводив з нею ніч, загалом – чотири-п’ять разів на тиждень, часто усі шість, а одну, дві чи іноді три ночі – у самотності на односпальній койці на десятому поверсі Кармен-хола. Фергюсон відчував, що такий порядок обох влаштовує, хоча й бажав, щоби ті цифри перетворилися на стійкі сім і нуль, проте найважливішим було таке: по двох роках їхні тіла так само спалахували вогнем, коли вони разом заповзали в постіль, і рідко траплялася ніч, коли Фергюсон спав з Емі і вони не кохалися перед тим, як заснути. Якщо обернути навиворіт твердження Готесмана, постійний секс не лише був для них корисним, а й корисний секс робив їх самих стабільнішими й міцнішими: двоє перепліталися в одне, а не перебували поодинці. Фізична близькість, що розвинулася між ними, була тепер такою насиченою, що Фергюсон іноді відчував: тіло Емі відоме йому краще, ніж його власне. Та не завше, і тому дуже важливо було, щоб він її слухав і наслідував її у питаннях фізичних, аби він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «4 3 2 1, Пол Остер», після закриття браузера.