Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

молився. Цілими днями, щоб не здуріти в полоні. Не наважувався просити Господа про свій порятунок, просив лише за Моніку.

Молився, коли згори кинули каменем.

— Гяур, ти думаєш тобі допоможе твій Бог? — спитали згори і засміялися. Я продовжив молитися. Вони знову кидалися камінням, почали плюватися та лаятися. Сховатися у ямі було ніде.

— Тварюки, спустіться сюди, я вас передушу голими руками! — крикнув їм.

— Давай ти до нас, — кинули згори мотузку. Вони могли вбити мене, коли я ліз, а потім розповісти отаману, якого зараз не було, що вбили мене при спробі втекти. Але ні, вони не відпустять мене так легко. Що ж пограємося. Я поліз.

Нагорі мене чекало четверо абреків, що наставили на мене гвинтівки. Побоювалися мене і розпалювали себе ненавистю. Потім один ударив прикладом, наскочили інші, почали бити, я знепритомнів. Коли опам’ятався, то був вже зв’язаний. Мене посадили біля багаття, поховали гвинтівки, бо зі зв’язаними руками вже не так мене побоювалися.

— Зараз ми будемо тебе вбивати, — сказав один із абреків і засміявся. Інші його підтримали.

— А ваш отаман знає?

— Не лякай нас Зелімханом!

— Чого лякати, коли ти і так боїшся! — посміхнувся я, а він ударив мене, завалив на спину. Потім знову посадили.

— Зелімхан тут головний, але він чомусь цяцькається з тобою. Тебе треба було давно вбити, а потім просто забрати викуп. А він чогось чекає. Та ми не хочемо чекати. Ти вбив мого брата, його дядька, а в нього — брата жінки! Ми будемо різати тебе на смуги, шакале!

— Я не вбивав дітей чи жінок, я не вбивав сплячих чи неозброєних. Я бився з воїнами. Вони могли вбити мене, але вбив їх я. Вбив у чесному бою. То в чому моя провина? Хочете вбити — вбивайте, але я не хочу слухати порожніх звинувачень.

Вони дивляться на мене, потім щось балакають по-своєму. Лунає ім’я Зелімхана, Кілька разів. Мене повертають до ями. Минає кілька днів, абреки повертаються з походу. По голосах чую, що вони задоволені. Потім затихають, мабуть, влягаються відпочити після безсонних ночей. Увечері мене витягають з ями. Бачу, що всі абреки зібралися біля великого багаття, сидять колом Онде Зелімхан, а поруч із ним якийсь старий у папасі. Видно, що поважна людина, бо всі дивляться на нього, наче солдати на генерала.

Мене підвели до багаття, звільнили місце. Зелімхан роздивився синці та чорну кров у мене на обличчі, спитав охоронців моїх. Вони аж затряслись. А як гримнув на них, то голови похилили, щось мекають у відповідь. Наказав їм, і пішли геть від багаття.

— Вибач, що так сталося, — каже Зелімхан. Я киваю. — Чи готовий ти відповісти мені?

— Готовий. Я не можу до вас пристати.

Дивиться на мене невдоволено.

— Чому?

— Бо ж це мені віру кидати треба Християнином я ж вам не потрібен.

— Не потрібен. Переходь до ісламу, ми тобі дамо дружину, коня, зброю. Будеш при мені славу здобувати, — каже Зелімхан. — Ось шейх Нажмуддін. Він лише заради тебе здолав довгий шлях.

— Ставай до нас, — каже шейх. Він невеличкий, худенький, зі строгим поглядом — Кяфіри захопили наші землі, вони хочуть здолати наш дух, але з нами Аллах, і ми переможемо! Якщо перейдеш ти, то це по всій імперії пролунає і підбадьорить мусульман, які вже зневірилися, що зможуть перемогти невірних.

— Ні. Державу я не можу зрадити, а Господа нашого тим більше.

Невдоволено загуділи абреки, схопили за зброю.

— Бачу, що смерті ти не боїшся. А чи не боїшся ти тортур? — питає Зелімхан і дивиться гострими, як ніж, очима.

— Тортур? — я беру з багаття палаючу дровиняку і стискаю лівою рукою яскраво-червоне вугілля. Абреки скрикують, аж підхоплюються, наставляють на мене гвинтівки і заносять шаблі. Тиша, шипить та репається шкіра, тхне смаленим, моя долоня перетворюється на печеню. Я стиснув зуби, я стиснувся весь сам, тримаю палаючу гілку, потім кидаю її у вогонь. — Не боюся, — ледь хриплю, бо в горлі пересохло.

Тиша, чутно лише, як потріскують дрова у багатті й хроплять коні на галявинці десь неподалік. Зелімхан тихо наказує відвести мене до ями. Наступні дні я лікую руку. З ліків у мене тільки сеча. Я думаю, що треба було несподівано кинутися в атаку тоді, біля багаття, хтось би з абреків обов’язково вистрелив, і це б усе припинилося. Чим гірший варіант, аніж сидіти днями у темній ямі?

Багато днів, кожен я позначав на стіні ями. Перестав рахувати, скільки їх, але позначав. Якось почулася стрілянина Потім і гармата десь далеченько вдарила Абреки заметушилися і кудись помчали. Стрілянина чулася цілий день. Потім мене витягли з ями. Зелімхан і кілька абреків.

— Тебе посилено шукають, Іване Карповичу, — посміхнувся він. — Але не знайдуть. Вони пішли на Шалі, думають, що тим там. А викуп за тебе платити відмовилися. Ось, надійшов лист.

Він сунув мені аркуш. Я пізнав герб Харитоненків, красивим почерком сповіщалося, що Торговий дім «Харитоненко та син» ніколи не мав і не матиме справ із бандитами, тож вимогу про викуп рішуче відкидає. Почерк був не Павла Івановича, а Івана.

— Бачиш, за кого ти ризикував життям? — поцікавився Зелімхан.

— Я тримав своє слово.

— Ти не передумав? Бо тепер я ж мушу віддати тебе родичам убитих тобою.

— Віддавай.

— Твоя донька залишиться сиротою.

— Краще бути сиротою, аніж донькою зрадника.

Зелімхан дивиться на мене.

— А якщо я відпущу тебе? — питає несподівано.

— Тоді отримаєш кулю від тих, хто хоче помститися мені.

— Я розберуся з ними. То ти хочеш врятуватися?

— І що ти хочеш за це?

— Мені треба вбити одну людину.

Я зітхаю. На мені вже й так багато крові.

— Кого? — питаю, похнюпивши голову.

— Одного контрабандиста з Астрахані. Зараз він живе в Москві, вибився у великі багатії.

— А чому я? Пошли своїх людей.

— У мого ворога багато родичів тут. Якщо вони дізнаються, що вбили мої люди, то почнуть метатися. Так заведено на Кавказі. А я не хочу, щоби горці вбивали горців. Його мусить убита хтось інший, хтось такий, щоб ніхто й не подумав, що я до цього причетний. Якийсь руський, звичайний кримінальник, що хотів пограбувати, — він говорить тихо, його абреки стоять на відстані,