Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

не центр Кінгстона. Дверцята відчиняються, і Юбі вказує кивком, мовляв, залазь усередину. Але я чомусь не ворушуся, аж поки він не всідається першим.

— Старий добрий Джосі, за всі ці роки так і не навчився нікому довіряти, — киває він головою.

Він сміється, а я ніяк не можу второпати, про що він триндить: «усі ці роки» ми з Юбі один одного й не знали. Я гадав, що ми відразу ж поїдемо повз будівлі з милю заввишки, але ми рухалися якоюсь автострадою зі світлофорами. Поки що Нью-Йорк мало чим відрізнявся від Леджена в Маямі; я чомусь думав, що вулиці тут ширші. Автострадою мчить сила-силенна машин, що мене здивувало, адже Юбі сам був сказав, що в Нью-Йорку ніхто не водить. Може, це був не Нью-Йорк. Я б запитав, але Юбі й без того вважає себе надто розумним. Мінівен сповільнюється, і до мене тільки тут доходить, що ззаду в машині сидить ще одна людина. Дурний недотепа Джосі Вейлз, як ти можеш бути таким лохом! Без зброї, оточений людьми чоловіка, з яким працюєш, але якому не надто довіряєш. Треба було хоча б волину попросити відразу, щойно вийшли з приміщення аеропорту. Ми звертаємо з автостради, і я бачу знак з написом «Бульвар Квінс». Дивно те, що цей бульвар значно ширший за автостраду. Ми котимо вниз вулицею з цегляними будинками на три, іноді чотири поверхи, з терасами, на яких видніються пластикові стільчики та велосипеди.

— Це, до речі, Квінс.

— Знаю.

— Справді?

Я не відповідаю. Ми втрапляємо у вибоїну, і я підскакую.

— Бетраме, що за дурня, чуваче? Ти там козу збив?

— Вибоїна, босе.

— Ти тільки уяви: дон приїхав із самого Джемдауну, щоб наскочити тут на вибоїну? Ну що за срань?

— Ми не хотіли, щоб він почувався тут чужим, Юбі.

— Ха-ха.

Сподіваюся, ніхто в темряві не помітив, як я підскочив, інакше навіть не знаю, що робити. Бо конфуз.

— Мій брат Джосі підстрибнув так, наче угледів дапі.

Всі сміються. Мені не подобається, як Юбі тут панібратствує, ніби він з усіма одного зросту. Я не люблю, коли хтось, бомбоклат, виявляє до мене неповагу, навіть у формі жарту. Цей чоловік реально вважає, що ми з ним — рівня? Він, схоже, справді так думає. Цікаво, чи так би це було, якби Віпер заправляв Мангеттеном і Брукліном так само, як Юбі заправляє у Квінсі та Бронксі? Нам треба поговорити, щойно ми вийдемо з цього фургона. Водночас я розмірковую, що робить отой чоловік ззаду. Ми виїжджаємо на іншу автостраду, я озираюсь і бачу збоку чи то море, чи то річку, а ще неонову вивіску з емблемою «Пепсі» — старого зразка, ще з часів мого дитинства.

— Е-е, Джосі. Я тут подумав... Я...

— Збираєшся перетирати про справи в тачці?

— Що? А, це... Своїм людям я довіряю повністю, Джосі, тобто...

— Що таке «повністю», мені пояснювати не треба.

— Та ну, Джосі, облиш. Усі не без гріха. Ну, та то таке... Може зачекати, поки доїдемо до «Бостон джерк чикена». Кумедно, правда ж? «Бостон джерк чикен» на нью-йоркському Бостон-роуді! Це те, що мій син назвав би «іронією». Діти так швидко ростуть, хіба ні? Твоєму старшому сину вже скільки?

— Чотирнадцять. А це все не може зачекати, поки ми виліземо з фургона?

— Та я просто так, ляси поточити. Ну, як знаєш.

Мінівен зупинився. Я навіть не помітив, що ми потрапили в Бронкс. Було вже по дев’ятій вечора, але вулиці ще велелюдні. Народ вештався туди-сюди, йшов посеред дороги, вздовж тротуару, входив і виходив із крамниць, ніби усе ще тривав білий день. Автомобілі паркувалися вздовж узбіч, переважно «Бьюїки», «Олдсмобілі» або «Шевроле». «Салон краси міс Беули», «Вантажоперевезення братів Фонтейнів», «Вестерн юніон», ще один «Вестерн юніон», «Пітерів бутик», «Чоловічий одяг», «Банк „Еппл“»... А ось і «Бостон джерк чикен». Заклад, схоже на те, вже збиралися зачиняти, але хтось, мабуть, угледів Юбі, бо світло в задній частині приміщення щойно ввімкнулося. От цікаво, Юбі просто забув про мою відмову від ямайської їжі чи це черговий прояв неповаги в завуальованому вигляді. Ми сіли — тільки я і він — за помаранчевий пластиковий столик біля дверей: він навпроти мене. Один з його людей зайняв місце біля каси, ще двоє стояли зовні.

— Скільки тобі тут зазвичай треба охорони?

— Та не надто багато. «Ієрархія донів» у курсі, що в «Бостон» і на Ґан-Гілл-роуд їм краще не потикатися. Минулого разу, коли вони затівали щось, то поклали двох моїх дилерів. Але ж ти знаєш, що цей ніґер, який перед тобою, не міг допустити, щоб це лайно просто так лежало і смерділо, так? Ми прочули, що на вечірку в Геффен-парку з’їхалося багато з «Ієрархії донів». Ми просто приїхали на трьох тачках, вискочили й облили весь парк кулями. Ми навіть не стріляли на ураження, хоч одному чи двом чоловікам того дня таки було непереливки. Власне, мене вдовольнило б і те, що хоча б один з них до кінця своїх днів буде гадити в калоприймач. Це був останній раз, коли їхні дебільні батони зв’язувалися з Бронксом. Проштовхувати героїн у Філі[503] — це найкраще з того, на що вони здатні. Але в Брукліні вони починають нахабніти. Занадто нахабніти, я б сказав.

— Розповідай.

— Що?

— Як нахабніють.

— Ну, це тобі Віпер міг би краще розказати...

— Я питаю не Віпера. Я питаю тебе.

— Окей. Окей. Реально побазаримо. Твій хлоп, на хер, раз у раз лажає, а «Ієрархія донів» роз’їжджає вгору-вниз трикутником Бродвей — Ґейтс — Міртл і відстежує всі його лажі. Спотери не можуть знайти посильних, дилери ширяються, а тимчасом оті хлопці на своїх «Шевроле» патрулюють усе по цьому периметру, — бо вони знають, що в Бронксі та Квінсі їм не дадуть і кроку ступити. Моя людина про все це мені звітує.

— Твоя людина? Звідки вона стільки знає?

— Не бери близько до серця, але один з Віперових посильних наглядає там за мене.

— Що за бомбоклат, Юбі?! Ти шпигуєш за моїм чуваком — ти шпигуєш за мною!

— Ой, та до біса, Джосі. Таке наче в тебе нема людини, що дивиться за мною. Або, може, латиноси бігають кожної ночі в телефонну будку, щоб дзвонити своїм жінкам? Мені це по шарабану. Я взагалі не проти. Від