Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

вираз тепер знову встановився на її обличчі. Княжна Марія, Наташа і П’єр однаково почували ту ніяковість, що звичайно буває після закінчення серйозної і задушевної розмови. Продовжувати попередню розмову неможливо; говорити про дрібниці — совісно, а мовчати неприємно, — бо хочеться говорити, а це мовчання здається нарочитим. Вони мовчки підійшли до столу. Офіціанти відсунули й підсунули стільці. П’єр розгорнув холодну серветку і, вирішивши урвати мовчанку, глянув на Наташу і княжну Марію. Обидві, очевидно, одночасно вирішили те саме: в обох у очах світилось задоволення життям і визнання того, що, крім горя, є й радощі.

— Ви п’єте горілку, графе? — спитала княжна Марія, і ці слова враз розігнали тіні минулого.

— Розкажіть же про себе, — сказала княжна Марія, — про вас розповідають такі неймовірні чудеса.

— Справді, — зі своєю тепер звичною усмішкою лагідного глузування відповів П’єр. — Мені самому навіть розповідають про такі чудеса, яких я і вві сні не бачив. Марія Абрамівна запрошувала мене до себе і все розказувала мені, що зі мною трапилось або мало трапитись. Степан Степанович теж навчив мене, як мені треба розповідати. Взагалі, я помітив, що бути цікавою людиною дуже вигідно (я тепер цікава людина); мене запрошують і мені розказують.

Наташа усміхнулася й хотіла щось сказати.

— Нам розповідали, — перебила її княжна Марія, — що ви в Москві втратили два мільйони. Правда це?

— А я став втричі багатшим, — сказав П’єр.

П’єр, незважаючи на те, що борги дружини і необхідність будівництва змінили його справи, і далі говорив, що він став втричі багатшим.

— Що я виграв безперечно, — сказав він, — то це свободу... — почав був він серйозно; але роздумав і зупинився, помітивши, що це була занадто егоїстична тема розмови.

— А ви будуєтесь?

— Так, Савельїч велить.

— Скажіть, ви не знали ще про смерть графині, коли залишились у Москві? — спитала княжна Марія і відразу почервоніла, зваживши, що, ставлячи це запитання слідом за його словами про те, що він вільний, вона приписує його словам таке значення, якого вони, можливо, не мали.

— Ні, — відповів П’єр, не вважаючи, очевидно, незручним те тлумачення, якого надала княжна Марія його згадці про свою свободу. — Я взнав це в Орлі, і ви не можете собі уявити, як мене це вразило. Ми не були зразковим подружжям, — сказав він швидко, глянувши на Наташу і помітивши в її обличчі цікавість до того, що він скаже про свою дружину. — Але смерть ця мене страшенно вразила. Коли двоє людей сваряться — завжди обоє винні. І своя вина стає раптом страшенно тяжкою перед людиною, якої вже нема більш І потім така смерть... без друзів, без утіхи. Мені дуже, дуже жаль її, — закінчив він і з приємністю помітив радісне схвалення на обличчі в Наташі.

— Так, ось ви знову холостяк і жених, — сказала княжна Марія.

П’єр раптом багрово почервонів і довго уникав поглядом Наташі. Коли він наважився глянути на неї, обличчя її було холодне, строге і навіть презирливе, як йому здалося.

— А ви справді бачили Наполеона й говорили з ним, як нам розповідали? — спитала княжна Марія.

П’єр засміявся.

— Ні разу, ніколи. Завжди всім здається, що бути в полоні означає бути в гостях у Наполеона. Я не тільки не бачив його, але й не чув про нього. Я був у значно гіршому товаристві.

Вечеря кінчалася, і П’єр, який спочатку відмовлявся розповідати про свій полон, потрохи втягнувся в цю розповідь.

— Але ж правда, що ви зосталися, щоб убити Наполеона? — спитала його Наташа, трошки усміхаючись. — Я тоді догадалася, коли ми зустріли вас біля Сухаревої вежі; пам’ятаєте?

П’єр признався, що це була правда, і з цього запитання, потрохи керований запитаннями княжни Марії і особливо Наташі, втягнувся в докладну розповідь про свої пригоди.

Спочатку він розповідав з тим глузливим, лагідним поглядом, що його мав тепер на людей і особливо на самого себе; але потім, коли він дійшов у розповіді до жахів і страждань, які він бачив, він, сам того не помічаючи, захопився і став говорити зі стриманим хвилюванням людини, що у спогадах переживає сильні враження.

Княжна Марія, лагідно усміхаючись, дивилась то на П’єра, то на Наташу. Вона в усій цій розповіді бачила тільки П’єра і йога доброту. Наташа, спершись на лікоть, стежила, ні на хвилину не одриваючись, за П’єром, очевидно переживаючи разом з ним те, що він розказував, і вираз обличчя її раз у раз змінювався відповідно до розповіді. Не тільки її погляд, а й вигуки і короткі запитання, які вона ставила, показували П’єру, що з того, що він розповідав, вона розуміла саме те, що він хотів передати. Видна було, що вона розуміла не тільки те, що він розповідав, але й те, що він хотів би і не міг висловити. Про епізод свій з дитиною і з жінкою, за захист яких його було взято, П’єр розповів так:

— Це було жахливе видовище, діти покинуті, деякі в вогні... При мені винесли дитину... жінки, з яких стягали одяг, виривали сережки...

П’єр почервонів і зам’явся.

— В цей час приїхав роз’їзд і всіх тих, які не грабували, всіх мужчин забрали. І мене.

— Ви, певне, не все розказуєте; ви, певне, зробили що-небудь... — сказала Наташа і помовчала, — хороше.

П’єр розповідав далі. Розповідаючи про страту, він хотів обминути страшні подробиці; але Наташа вимагала, щоб він нічого не пропускав.

П’єр почав був розповідати про Каратаєва (він уже встав з-за стола і ходив, Наташа стежила за ним очима) і зупинився.

— Ні, ви не можете зрозуміти, чого я навчився в цієї неписьменної людини — в дурника.

— Ні, ні, говоріть, — сказала Наташа. — А він де?

— Його вбили майже при мені.

І П’єр почав розповідати про останній час їхнього відступу, про хворобу Каратаєва (голос його тремтів безперестанно) і його смерть.

П’єр розповідав свої пригоди так, як він ніколи ще не згадував їх. Він бачив тепер наче нове значення в усьому тому, що він пережив. Тепер, коли він розповідав усе це Наташі, він почував ту виняткову насолоду, яку дають жінки, слухаючи мужчину, — не розумні жінки, які, слухаючи, намагаються або запам’ятати, що їм говорять, для того, щоб збагатити свій розум і при нагоді переказати те саме або приладнати розказуване