Читати книгу - "Святослав"

до вікна, де стояла лава, сів на неї, поруч із собою посадив Володимира і, дивлячись на Дніпро, що котив на пониззя води, на лодії, що з білими вітрилами застигли на голубому його лоні, на хмари, що висіли, як рожеві мушлі, над далеким обрієм, почав:

– Так от, Володимире, у своєму житті я мав двох жон. Одну з них – княгиню, дочку угорського князя, від неї-бо й народились Ярополк і Олег. І я, сину, можу тепер тобі сказати, бо вона давно померла, а ти вже вийшов у люди: я не любив цієї жони, але мусив взяти, бо так вимагала мати моя, твоя баба Ольга.

– То вона недобра, моя баба Ольга, – вирвалось у Володимира.

– Ні, – відповів князь Святослав, – нехай прощена буде княгиня Ольга, вона не винна, бо зробила так, як вимагали мужі ліпші, нарочиті, купці, бояри, вся Гора. І коли б я не виконав їх волю, то не був би й князем, не зробив того, що вже встиг і ще мушу зробити…

І знову якусь хвилину князь Святослав помовчав, закрив чоло руками, ніби його засліплювали блиск неба, хмар і води…

– А любив я тільки одну жону, – одірвавши від чола руки, далі мовив він, – і була вона справді робою в княгині Ольги, ключницею її була…

– Як її звали, отче?

– Малушею, – тихо сказав князь Святослав. – Малуша… Малка… Мала… – кілька разів повторив він. – І любив я її так, як люблять оце небо, хмари, Дніпро, рідну землю. Розумієш, як я її любив?

– Так, отче!

– От від неї, – закінчив князь Святослав, – і народився ти, Володимире. Запам’ятай, що мати твоя Малуша, Малка – роба, але ніколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов і честь моя. Нехай вона буде честю й моєму сину! Хіба сила в тому, що один князь, а один робочич? Сила в тому, хто з них любить Русь, людей наших, землю… Люби й ти її!

– Я люблю й любитиму землю, як і матір свою, – урочисто сказав Володимир. – Але, отче, де зараз моя мати Малуша?

Це було так просто й звичайно – син хотів бачити свою матір. А хіба сам Святослав не хотів би в цю хвилину побачити тут, у світлиці, любов свою Малушу?

Але він не знав, чи може зараз задовольнити волю сина, і тому сказав:

– Малуша жила в селі, куди вислала її моя мати, і я не міг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня Ольга. Але, помираючи, княгиня Ольга дозволила її привезти до города, і я привезу її. Ти побачиш її якщо не тут, то в Новгороді, я привезу твою матір…

– Що ж ви зробили?! – вирвалось у Володимира. – Привези, дай мені матір, отче!

2

Проминуло багато літ відтоді, як княгиня Ольга вислала ключницю свою Малушу до Будутина над Россю.

Багато води збігло в Росі, багато горя зазнала Малуша, а передумала стільки, що коли б тими думками та засівати землю, то вже все поле й шляхи від Росі до Києва поросли б шипшиною й тернами.

Та завжди у холодку тернів і шипшини витикаються з трави голубі квіточки, що звуться незабудками. У суярмному житті, серед трудів і клопотів про хліб щоденний ждала все чогось Малуша і надіялась. Чого ждала? А хіба є на світі людина, яка живе без надії?

Часто, а то й кожного дня, натомившись після важкої роботи, сідала Малуша на призьбі біля хижі, дивилась на Рось, яка червлено мінилась під промінням згасаючого сонця, переводила очі на хижі Будутина, над якими куріли вечірні димки, а потім прикипала поглядом до далекого обрію, туди, де стелився битий шлях на Київ.

Вона знала, що робиться в Києві. До Будутина часто приїжджали княжі люди, їздили смерди й з Будутина до Києва, Малуша жадібно ловила кожне їхнє слово про стольний город.

Малуша знала, коли князь Святослав сів на стіл, коли він одружився з угорською князівною. Дуже печалилась і тяжко пережила літа, коли князь Святослав ходив у хозарські землі, відтак рушив на ромеїв.

Вона бачила й воїв Святослава, які йшли тоді на брань і ночували під Будутином, дуже печалилась, що не було з ними Святослава. Може, думала вона, хоч здалеку подивиться на нього. Але князя не було, він поплив Дніпром. Вона дала воям його, що мала, – хлібину. Може, той, що їв, пом’янув спраглу її душу.

А потім до Будутина долинули нові чутки: під Києвом стоять печеніги… Чутки сполошили село: печеніги під Києвом, кожного дня вони можуть з’явитись і біля Будутина.

Тоді всі люди з Будутина залишили свої хижі й пішли в ліси понад Россю