Читати книгу - "У череві дракона"

болоті. Місце там дике, навіть наші хуторяни про них не знають. Я випадково на цих велетнів натрапила — вже після війни, — тому до мочакуватого острівця, на якому вони ростуть, ставилася так, ніби відкрила невідомий материк. Тепер до таких гігантів за тисячі кілометрів туристи їдуть, а тут живі ровесники Ярослава Мудрого причаїлися біля самісінької столиці — і ніхто про них не знає! Лісники не поспішають оту таємницю розголошувати — їм добре відомо, чим це інколи кінчається. Ось, бач, нещодавно в дуплі старого дуба — теж п’ятсот років! — котрий у лузі біля санаторію стоїть, серед ночі хтось вогнище розклав. Бавляться дітки — жахливо бавляться.

Отож і мовчать лісники. І я не всім розказую. Одного п’яного телепня досить, щоб страшний злочин вчинити. Що ти потім із нього візьмеш? А в душі народній велика рана з’явиться.

Ми розмовляли про це з Павлом. Безперечно, він був моїм однодумцем. Тепер я подумала: а може, не заради мене він «Волгу» відпустив? Може, заради того, щоб тисячолітньому корінню вклонитися? То ж бо наше коріння!

Ця думка не образила мене ніскільки — вона перевела розмову на серйозне, бо вже не можна було словами бавитись.

Минули лісництво і, грузнучи у глибокому піску, вийшли на дорогу, яка вела через урочище до села, що біліло своїми хатами на зелених пагорбах. По цій дорозі лише в другій половині літа можна їздити, коли пересихали заболочені рівчаки й меншали зеленкуваті озерця, вкриті лататтям та осокою. Отож природно, що цю дорогу знали тільки лісники та колгоспні їздові.

Перейшовши місток, звернули просто в гущавину. Ясен, вільха, осика нічим не нагадували, що тут можна зустріти те диво природи, котре зненацька відкрилося нашим очам.

Велетень постав перед нами тоді, коли ми підійшли до нього майже впритул. Колись я мотузком його обміряла — близько восьми метрів в обхваті! В діаметрі — два метри двадцять сантиметрів.

А проте цей тисячолітній красень вражав не лише своєю могутністю: він був молодий — ось що вражало найбільше. Так, молодий, незважаючи на свій вік. Він зелено буяв, пишаючись власною силою. Кожна його гілка товстіша від старих дубів, яких ми називаємо лісовими патріархами. І серед них жодної сухої. Не було також помітно найменшого натяку на дупло. Вся його велетенська статура потужно сягала вгору, нагадуючи собою мінарет. О так, він був не тонший! І такий же стрункий. На висоті десяти метрів стовбур у нього майже такий самий, як біля коріння.

Зморшки в товстенній корі схожі на складені докупи долоні казкових велетнів — так складаються долоні, щоб зачерпнути джерельної води. І ніби весь він витворений з отих долонь — їх тут тисячі, десятки тисяч! Мовби люди, котрі століттями жили на цій землі, з роду в рід віддавали природі свої руки, а вона ліпила й ліпила з них оцей живий пам’ятник. То були порепані руки орачів — руки, що нагадували скиби переораної землі.

— Та-ак, — протяжно мовив Павло, підвівши догори голову. — Він тут один?..

— Два.

— А де ж другий?

— Зараз покажу.

Другий стояв за густими вільхами та осиками на відстані двохсот метрів. Колись давно, може років триста тому, його обпалило блискавкою. Широка смуга опіку тягнулася від вершини до самої землі. Вона вже встигла зарости новою корою. Дерево нагадувало ветерана, що вийшов із віковічного бою, але не покинув свого рубежу — стоїть на чатах, готовий заступити броньованими грудьми рідну землю.

Він був ровесником свого побратима — окрім опіку, нічим від нього не різнився. Але удар блискавки не минув безслідно — над його корінням можна помітити велетенську ґулю, котра колись випаде, а на її місці з’явиться дупло.

— До дупла йому років двісті, — зауважив Павло Михайлович. — А на дуплі він іще років п’ятсот стоятиме… Між іншим, ви помітили слід від пилки? Там, на першому.

Я бачила той слід. Він також давно заріс — нагадував тоненьку риску, котра лишається на тілі воїна від удару ворожої шаблі.

— Коли ж його пиляли?

— Давно. Може, в часи Хмельницького. Його вже тоді не могли подужати. Бачите, скільки тут пнів? На труху перегнили. — Павло підняв крихку деревину, розломив її, ніби шмат макухи, і замріяно мовив: — Увечері б сюди заглянути. Вони, мабуть, світяться. Цікаво, правда?..

Я промовчала. Павло зосереджено розгортав черевиками сипучу порохню, що лишилася від зрубаних дубів. Тут, напевне, колись шуміла діброва. Але яка ж то прірва часу!

Я була певна, що Павло думав так само і про те ж саме. Бо хіба можна тут про щось інше думати?

— Мурашем себе відчуваєш, — тихо мовив Павло. — А життя наше таке коротке… Софіє Кирилівно! Ви ніколи не думали про те, що життя коротке?..

Якби він зараз узяв мене за руку, наблизив до грудей і поцілував, я не відчула б у цьому нічого дивного. Бо життя наше справді коротке. Але Павло цього не зробив.

Ми поверталися з урочища через піски — я знала пряму стежку звідси до нашого хуторця. Вирішила мовчки: виведу Павла на пряму дорогу, котра до автобусної зупинки виходить, а сама за Солодким горбом поверну додому.

Сторонній людині невтямки, що кожний горб у лісі, кожна галявина мають власні назви. Кажуть, іще до революції підгорянський дідок цукор на горбі розсипав. А дітлахи звідусюди збігалися, траву язиками вилизували. Відтоді цей горб називають Солодким.

— Спасибі вам, Софіє Кирилівно, — мовив Павло Михайлович. — Колотимось ми, в небо глянути ніколи. За метушнею забуваєш, що є на землі таке, без чого… Перспектива життя губиться.

Не хотілося мені з Павлом розлучатися — адже вдома на мене знову самотність чекала. Тепер вона була не така гнітюча, та