Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

кому відомої; одне стебельце цієї трави, кинуте колись у посуху аркадським жерцем Юпітера до криниці Агно на горі Лікі, викликало пару, пара згущалась у хмари, а з хмар ішов дощ, щедро зрошуючи всі околиці. Ґастер придумав, як переймати дощ і зупиняти його у повітрі або ж відганяти хмару, щоб вона пролилася над морем. Придумав, і як упиняти град, збивати вітер і відводити грозу взором трезенських метанян.

Аж це нова пеня наскочила. Лупії і дерії унадились красти пашню і збіжжя на полі. Тоді Ґастер придумав штуку будувати міста, фортеці і замки, щоб тримати хліб під замком і в надійному місці. І тепер уже зерно на полях не залишається, а звозиться у міста, твердині і замки, і місцеві мешканці захищають його і бережуть ліпше, ніж дракони пильнували золоті яблука в садах Гесперид. Він же винайшов мистецтво і спосіб руйнувати і зносити фортеці й замки бойовими машинами і знаряддям, а саме — таранами, балістами і катапультами, креслення яких він показав нам — у таких-от кресленнях не зуміли розібратись мудренні будівничі, учні Ветрувія, як у тому признався нам месір Деліберт Делорм, головний царя Мегіста архітектор; а коли ці нові машини випроби не витримали, з підступною мудрацією і мудрованою підступністю фортифікаторів зіткнувшись, месір Ґастер оце винайшов гармати, серпентини, кулеврини, бомбради і василиски, що стріляють ядрами залізними, свинцевими і мідними, ще важчими, ніж замашні ковадла, для цього він вигадав особливий склад пороху, страшенна вибухова сила якого здивувала саму Природу, що визнала себе переможеною мистецтвом, і, ось так, набагато випередив оксидраків, — ті, насилаючи блискавки, грім, град, бурю, сполохи, перемагали і трупом клали ворогів на бойовищі. Справді, постріл з василиска страшніший, грізніший і демонічніший, нищить, вигубляє, вражає і вбиває ще більше людей і приголомшує людську уяву ще сильніше, валячи більше мурів, ніж сто перунів.

Розділ LXII
Як Ґастер винайшов штуку і спосіб уникати поранення від гарматних пострілів

Сталося так, що Ґастер, що переховував збіжжя у фортецях, опинився в облозі, а фортеці його були зруйновані триклятими пекельними машинами, наділеними титанічною потугою, а пашниця його і збіжжя розкрадені і розграбовані; тоді він придумав, як уберегти від гарматного обстрілу фортечні мури, бастіони, вали та інші захисні укріплення, отож ядра зовсім не зачіпали їх і на льоту завмирали у повітрі, а як і зачіпали, то без усякої шкоди не лише для захисних укріплень, а й для самих оборонців. Від такого лиха він знайшов чудовий ярміс і довів це нам на досліді; ним потім скористався Фронтон, нині ж він править телемітам за звичну добропристойну вправу і розвагу. Полягає він ось у чому. (Тепер ви вже з більшою вірою поставитесь до розповіді Плутарха про один дослід: якщо від вас тікає не своїми ногами козяча отара, то запхніть реп'ях у пащу тієї, що біжить позаду, і вся отара як стій зупиниться.)

У бронзовий фальконет Ґастер засипав особливого складу порох, від сірки очищений і змішаний з певною кількістю чистої камфори, забив залізний добре калібрований набій з двадцятьма чотирма залізними шротинками, одні були круглі і сферичні, а інші на кшталт сльозинок. Потім, навівши його на свого молодого пахолка, ніби стрельнути йому в живіт збирався, почепив за шістдесят кроків, саме посередині між пахолком і фальконетом, сторчма до дерев'яного стовпа на вірьовці величезний камінь-магніт, тобто сидерит, або ж, інакше, геркулесів камінь, що його знайшов колись, як свідчить Никандер, на фригійській їді такий собі Магн. У просторіччі ми називаємо його магнітом. Потім він підпалював порох через отвір у пороховій камері. А коли порох згорав, то, щоб не утворювалося порожнеч (а порожнечі Природа не терпить, радше вся махиня Всесвіту, Небо, Повітря, Земля, Море, повернуться до предвічного Хаосу, ніж десь у світі проклюнеться порожнеча), набій зі шротом ґвалтовно викидався з жерла фальконета, і в камеру проникало повітря, бо інакше там утворилась би порожнеча, оскільки порох так і пихнув. Здавалося б, набій зі шротом, з такою силою виштовхнутий, мав поранити пахолка, а проте в міру того як шротинка до каменю підлітала, швидкість лету все спадала, вони крутились і вертілись у повітрі круг каменю, і ні одна з них, хоч би як шпарко летіла, так і не досягла пахолка.

Ба більше: Ґастер винайшов ще штуку і спосіб повертати кинуті ворогом ядра на них же самих — з однаковою руїнницькою силою і саме туди, звідки вони вилітали. Особливих труднощів це не становило. Згадаймо, що трава етіопис відмикає будь-які колодки, а така дурна риба, як ехенеїс, зупиняє всі вітри і в бурю затримує у чистому морі найбільші кораблі; як же цю рибу посолити, то вона притягує до себе золото з будь-яких глибин.

Згадаймо, про що писав Демокріт (а Теофраст пізнав на досліді): є таке зілля, від доторку якого залізний клинець, глибоко і з величезною силою заклинцьований у грубезне і міцне дерево, миттю вискакує звідти, і до якого вдаються зелені дятли, коли якийсь замашний клинець убивається просто в їхнє дупло, а дупло вони примудряються споруджувати і видовбувати у стовбурах могутніх дерев.

Згадаймо, що олені і лані, підбиті списами або ж стрілами, трохи поскубуть поширене на Криті зілля диктам, і стріли зараз же вискакують, не завдавши їм найменшої шкоди. Це те саме зілля, яким Венера вилікувала коханого свого сина Енея, пораненого у праве стегно сестрою Турна — Ютурною.

Згадаймо, що сам запах лаврів, смоковниць і тюленів оберігає їх самих від блискавки, що ніколи в них не влучить.

Згадаймо, що, побачивши барана, скажені слони отямлюються; роздрочені і роз'юшені бугаї, підбігши до диких смоковниць, так званих каприфіків, миттю вгамовуються і стають як укопані; лють гадюк вщухає від доторку до гілки бука.

Згадаймо також свідоцтва Евфоріона про те, що на острові Самосі, ще перед тим, як там був збудований храм Юнони, він бачив тварин, іменованих неадами, від голосу яких в землі з'являлися розколини і розверзалися провалля.

Згадаймо, що бузина стає співучішою і голоснішою для флейт, як росте там, де не чути кукурікання когутів; давні мудреці, як свідчить