Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

національних демократів-патріотів не тільки те, що спільне в нас з ними, але й намагатися зрозуміти їхню правду, засвоїти й присвоїти її, тобто зробити її своєю правдою, розвинути її до рівня нашої правди, якщо їхня правда однобічна. Боротьба з їхньою ідеологією, як ідеологією часткового, однобічного гуманізму повинна проводитися передусім з позицій їхньої правди.

Ми переборемо їхню частковість, переборовши свою, переборюючи свою неповноту, ми притягнемо на свій бік усе близьке нам, відштовхуючи від наших союзників реакційне крило національної, релігійної й політичної демократії, прискоривши тим самим природний процес внутрішньої диференціяції як їхньої, так і нашої течії.

Якщо російський демократ, зустрінувшися з виявом українського шовінізму, відвернеться від національної проблеми українців і навіть більше — стане розглядати ввесь український рух як реакційний, — він посилить шовіністичне крило українського руху й сприятиме наближенню шовіністів і патріотів одних з одними.

Якщо наші потенційні союзники не бажають іти разом з нами, то це не дає нам морального права відвертатися від їхніх проблем — ми повинні їхнє діло зробити нашим, хочуть вони цього чи ні.

Ми розглядали настанову щодо союзників. До ворожих рухів настанова, природно, інша. Вона полягає в намаганні до чіткого ідейно-політичного розмежування з ними, у розкритті їхньої антигуманно! й реакційної суті, якщо, як це звичайно буває, ця суть окривається за частковим демократизмом.

З цих позицій політичним ляпсусом, очевидно, виглядає підпис Солоухіна під листом в оборону Солженіцина — і не тільки тому, що Солоухін брав участь у цькуванні Пастернака.

Усе ж таки, мабуть, ще важливішою є настанова на зрозуміння ворога. Адже антигуманізм виростає на реальному ґрунті й живиться тією ж дійсністю, що й гуманізм. Тому треба не лише розкривати антигуманізм тих чи інших реакційних течій, але й виявляти глибинні причини постання антигуманізму, значить, зрозуміти його «правду» і розкрити цю «правду» в нашу правду, позбавивши тим самим ворога його джерел.

Яскравим прикладом антигуманізму може служити антисемітизм. Енгельс визначив антисемітизм як «соціялізм для дурнів». І не випадково гітлерівці називали себе націонал-соціялістами. Фашисти підхопили сліпий національний і соціяльний протест і спрямували його проти вигаданого ворога. На жаль, Комінтерн ігнорував «соціялізм» фашистів, підмінюючи теоретичну аналізу загальними фразами й такими ж загальними льозунґами, що кінець-кінцем змішав фашизм з соціял-демократією й розколов робітничу клясу, а це неухильно привело до «дружби й миру» з фашизмом.

Те саме відбувається тепер з маоїзмом — аналізу ворога підмінюється всілякими можливими лайками, що також може довести чи то до війни з Китаєм, чи до «миру й дружби» з Мао. Важко при цьому сказати, що гірше.

в) Настанова в міжнародних взаєминах.

У міжнародному плані наш рух виходить з того, що збереження миру — це головна мета тієї зовнішньої політики, якої послідовного переведення ми вимагаємо й вимагатимемо від свого уряду.

Основою мирної настанови є настанова на довір’я поміж країнами-гігантами. Якщо міжнародна політика СРСР діятиме з розрахунком на мирні сили в США, то ми зміцнимо позиції цих сил. Якщо ж СРСР розцінюватиме кожну пропозицію США як провокацію, то ми змусимо американський народ голосувати за мілітаризм, бо хоч і чого добилися б мирні сили, це не дасть жодних плодів — усе розбивається об наше принципове недовір’я. Прикладом може бути відмова від взаємної інспекції, як основи для загального роззброєння, із страху перед «шпигунством» (якщо роззброюємося, то чим же загрожує взаємне шпигунство?).

Настанова на взаємне довір’я означає постійні практичні засвідчення миролюбности й довір’я, і лише такі засвідчення приводитимуть до росту мирних сил в інших країнах.

Навіть половинна мирна настанова Хрущова істотно поліпшила міжнародні взаємини. Війна у В’єтнамі не могла не викликати посилення екстремістських групувань в обидвох бльоках. Те саме можна сказати про інвазію в Чехословаччину. Діло д-ра Спока і Кінґа явно програно, якщо ми й надалі збираємося вирішувати зовнішньополітичні проблеми методою серпня 1968.

Ми повинні, нарешті, зрозуміти, що підсилення реакції в нас викликає автоматично антидемократизм у них — так само, як сталінізація СРСР сприяла свого часу гітлеризації Німеччини. Воєнна гістерика в них піднімає наш «воєнний патріотизм».

У міжнародних стосунках займають окреме місце країни з екстремістськими урядами. У тому таборі — фашизоїдні режими, в нашому — мао-сталінські. Дружба, взаємодопомога і союз з ними немисленні (скоріше, можлива дружба між ними, незважаючи на розбіжності в соціяльній базі). Якщо одна з них достатньо скріпиться, війна неминуча. Вихід один — демократизація країн-гігантів, справді безкорисна й велика мудра допомога малорозвиненим країнам (тоталітаризм постає з відчаю!), союз на основі міжнародних, відкритих і рівноправних договорів поміж антимаофашистськими країнами, союз, який може стримати агресора й допомогти населенню агресивних країн вийти з глухого кута, в який загнала їх історія.

Мудрою допомогою малорозвиненим країнам була б анонімна допомога (через міжнародні організації), допомога в освіті, в охороні здоров’я, у створенні мирної промисловости й у піднесенні продуктивности сільського господарства, допомога регульована й контрольована ООН таким чином, щоб вона приводила до демократизації й цивілізації наших країн. А тепер ця допомога частіше йде на озброєння тимчасового союзника, на підрив акцій противників у даній країні. І вони, і ми допомагаємо, незважаючи на те, що часто підсилюємо владу диктаторів і хунт.

г) Настанова песимізму і оптимізму.

Крайня оптимістична настанова при оцінці дійсности висловлена формулою Панглоса: «Все йде до кращого в цьому кращому зі світів». Цього роду оптимізм дозволяє людині перебувати в свинському задоволенні собою й довкільним середовищем. Оптимісти цього роду є опорою кожного ладу — вони не бачать ні страждань ближнього, ні атомної бомби над собою, ні майданеків з сибірськими концтаборами. Небезпека такої позиції в наш час цілком очевидна.

Крайня песимістична настанова отримується з формули Панглоса простою заміною слова «кращий» на «гірший». Цей погляд, правда, більше обоснований фактами, але, незважаючи на повну протилежність до оптимізму «неляканих дурнів», веде до тієї ж життєвої практики: бездіяльности й небажання боротися зі злом. Тому крайні песимісти в своїй масі також стають опорою існуючого, створюючи при цьому ілюзію протесту.

Можна ще раз повторити: так, ближчий до реальности песимізм — світ котиться до загибелі й не видно просвітку.

Одначе настанова на поганий результат лише збільшує його можливість.

Можна уникнути загибелі (якщо це взагалі можливо!) лише при добре відкритих очах, що шукають виходу з глухого кута.

Боротьба за вихід з глухого кута можлива тільки при наявності віри в те, що вихід існує.

Поки немає переконання про наявність виходу, наш оптимізм може спиратися на ось що: вся оця абсурдна трагікомічна передісторія підходить до кінця. Ми підійшли до заперечення передісторії, заперечення