Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

почав розходитися. Люди щоразу підводили погляди в небо.

– Сало, – сказав хтось. – Після війни 1914 року з-за океану були посилки із салом…

А тоді внизу вулиці вони раптом побачили низький і небезпечний перший американський танк.

25

Сад заливало сріблясте світло. Пахли фіалки. Дерева коло південної стіни були мов у хмарах білих і рожевих метеликів.

Альфред ішов першим, за ним – троє. Рухалися тихо. Альфред показав на хлів. Американці беззвучно розділилися. Альфред штовхнув двері.

– Нойбауере, – гукнув він, – виходьте!

У відповідь із теплої темноти долинуло рохкання.

– Що? Хто там?

– Виходьте.

– Що? Альфреде… це Альфред?

– Так.

Нойбауер знову рохкнув.

– Прокляття! Ну я і спав! Снилося щось. – Він прокашлявся. – Дурня якась приверзлася. Ти мені казав виходити?

Один із солдатів беззвучно підійшов до Альфреда. Засвітився кишеньковий ліхтар.

– Руки вгору! Виходьте!

Блідий промінь висвітив похідне ліжко, на ньому сидів напіввбраний Нойбауер. Запухлими очима він витріщався на сліпуче світло і кліпав.

– Що? – здивовано спитав він. – Що це таке? Хто ви?

– Руки вгору! – гаркнув американець. – Ваше прізвище Нойбауер?

Нойбауер злегка підняв руки і кивнув.

– Комендант концентраційного табору Меллерн?

Нойбауер знову кивнув.

– Виходьте.

Нойбауер побачив спрямоване на нього темне дуло автомата. Він підвівся і так рвучко підняв руки, що пальці вперлися в низьку стелю хліва.

– Я не вбраний.

– Виходь!

Сірий і заспаний Нойбауер нерішуче підійшов, він був у сорочці, штанах і чоботах. Один із солдатів швидко його обшукав, інший перевіряв хлів.

Нойбауер поглянув на Альфреда.

– Ти їх сюди привів?

– Так.

– Юда!

– Нойбауере, ви не Христос, – повільно відказав Альфред, – а я не наці.

Американець, який перевіряв хлів, вийшов і похитав головою.

– Уперед, – скомандував той, хто говорив німецькою. Це був капрал.

– Можна я вдягну кітель? – спитав Нойбауер. – Він висить у хліві, за кліткою з кролями.

Капрал на мить завагався, а тоді пішов у хлів і вийшов із цивільним піджаком.

– Не цей, будь ласка, – озвався Нойбауер. – Я солдат. Піджак від уніформи, будь ласка.

– Ви не солдат.

Нойбауер кліпнув.

– Це моя партійна уніформа.

Капрал повернувся у хлів і приніс кітель. Обшукав і віддав його Нойбауерові. Той надягнув кітель, защіпнувся, виструнчився і відрекомендувався:

– Оберштурмбаннфюрер Нойбауер. До ваших послуг.

– Добре, добре, вперед.

Вони йшли через сад. Нойбауер помітив, що криво защіпнув кітель, він перестебнув ґудзики як слід. Останньої миті все пішло криво. Вебер, зрадник, тим підпалом хотів підкласти йому свиню. Він діяв на власну руку, це легко довести. Ввечері Нойбауера в таборі не було, він довідався про підпал телефоном. Але це однаково з біса прикра історія, і така невчасна. А тепер іще й Альфред, другий зрадник. Він просто не з’явився. Останньої миті, коли Нойбауер вирішив утекти, залишився без машини. Підрозділи вже відступили, в ліси він бігти не міг, то й вирішив сховатися в саду. Думав, там вони його не шукатимуть. Він іще й гітлерівські вусики швидко зголив. Ну й паскуда цей Альфред!

– Сідайте сюди, – сказав капрал і показав на місце.

Нойбауер видряпався на сидіння машини. «Це, мабуть, те, що вони називають джип, – подумав він. – Люди не непривітні. Радше коректні. Один, певно, американець німецького походження. Кажуть, за кордоном є якесь німецьке братство, спілка чи щось таке».

– Ви добре говорите німецькою, – обережно почав він.

– Звичайно, – холодно відказав капрал. – Я з Франкфурта.

– О… – тільки й зміг видати Нойбауер. Здавалося, день видався таки справді дуже паскудний. Іще й кроликів покрали. Коли він прийшов у хлів, двері були відчинені. Це був поганий знак. Мабуть, уже шкварчать на вогні в якогось дикуна.

Ворота табору були широко розчахнені. Нашвидкуруч зроблені прапори висіли перед бараками. З великого гучномовця лунали оголошення. Одна із вантажівок повернулася з бідонами молока. На вулицях було повно в’язнів.

Машина з Нойбауером зупинилася перед комендатурою. Там стояв американський полковник із кількома офіцерами і роздавав вказівки. Нойбауер вийшов із машини, обсмикнув кітель і підійшов.

– Оберштурмбаннфюрер Нойбауер. До ваших послуг, – привітався він по-військовому, без гітлерівського салюту.

Полковник подивився на капрала, капрал переклав.

– Is this the son of a bitch?[27] – спитав полковник.

– Yes, Sir.[28]

– Put him to work over there. Shoot him, if he makes a false move.[29]

Нойбауер напружено слухав.

– Уперед, – скомандував капрал. – До роботи. Переноситимеш трупи.

Нойбауер досі сподівався на щось інше.

– Я офіцер, – лопотів він, – у ранзі полковника.

– Тим гірше.

– У мене є свідки! Я поводився гуманно! Спитайте в людей!

– Думаю, нам знадобляться кілька охоронців, щоб люди не розірвали вас на шматки, – відказав капрал. – Я був би не проти. Ну, вперед!

Нойбауер іще раз кинув погляд на полковника. Той уже не звертав на нього уваги. Він розвернувся. Двоє йшли поруч, один – за ним.

За кілька кроків його впізнали. Троє американців розправили плечі. Вони очікували нападу і взяли Нойбауера в кільце. Той пітнів, тупо дивився вперед і йшов так, наче хотів водночас пришвидшитись і сповільнитися.

Але нічого не сталося. В’язні стояли і дивилися на Нойбауера. Вони не кидалися на нього, зробили коридор. Ніхто не підійшов. Ніхто не сказав ні слова. Ніхто не кричав. Ніхто не кинув у нього камінь. Жоден дрючок його не вдарив. Вони просто дивилися. Зробили коридор і дивилися на нього, дивилися протягом усього довгого шляху до Малого табору. Спершу Нойбауер зітхнув із полегшенням, а тоді ще сильніше почав пітніти. Бубонів щось і, не підводячи погляду, відчував на собі їхні очі. Відчував їх, мов незліченну кількість вічок у величезних дверях в’язниці, – наче він вже був за ґратами і за ним холодно спостерігала маса очей. Йому ставало дедалі гарячіше. Пришвидшив крок. Погляди ставали пронизливіші. Він відчував їх на своїй шкірі. Це були п’явки, і вони смоктали з нього кров. Він здригнувся, але стрясти їх не міг. Пробиралися під його шкіру. Висіли на його жилах.

– Я маю… – бубонів він. – Обов’язок… я нічого… я був… завжди… що ж вони хочуть?…

Коли вони дійшли до місця, де стояв 22-й барак, він був мокрий. Там працювали шість есесівців, яких вдалося зловити, і кілька капо. Поруч стояли американські солдати з кулеметами Томпсона.

Нойбауер раптом зупинився. На землі перед собою він побачив кілька чорних скелетів.

– Що… це таке?…

– Не грайте вар’ята, – люто відказав капрал. – Це барак, який ви підпалили. Всередині має бути ще принаймні тридцять тіл. Уперед. Шукати кістки!

– Я… я не давав таких наказів.

– Звісно, ні.

– Мене тут не було… я про це нічого не знаю. Це зробили інші, на власний розсуд…

– Звичайно. Завжди