Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

з певними «нетиповими групами», про які, втім, легко забути, наприклад 17 тисяч «колишніх», висланих з Ленінграда після убивства Кірова. Були також і радянські німці, яких не депортували фізично, проте села у Сибіру і Середній Азії, в яких вони жили, було перетворено на «спецпоселення» — ГУЛАГ, так би мовити, прийшов до них сам, — а також діти, які народжувалися у родинах засланців і які, поза сумнівом, також належать до цієї категорії.

У результаті всього цього ті, хто намагався зіставляти опубліковані статистичні дані стосовно кожної з цих різних категорій, приходили до дещо відмінних цифр. У книжці «Не зі своєї волі», виданій 2001 року Товариством «Меморіал», історик Павло Полян, додавши кількості різних категорій засланців, отримав їх загальну кількість — 6 015 000 осіб[2034]. З іншого боку, у своєму огляді опублікованих архівних даних Отто Поль зазначає, що з 1930 по 1948 рік трохи більше семи мільйонів осіб були відправлені на «спецпоселення»[2035]. Він подає такі цифри щодо осіб, які проживали на «спецпоселеннях»:

Жовтень 1945 року 2 230 500 Жовтень 1946 року 2 463 940 Жовтень 1948 року 2 104 571 1 січня 1949 року 2 300 223 1 січня 1953 року 2 753 356[2036]

Однак, керуючись тим, що нижча оцінка задовольнить вимогливіших, я вирішила взяти цифру Поляна: шість мільйонів засланців. Додавши цифри, отримуємо загальну кількість примусових трудівників-в’язнів у СРСР — 28,7 мільйона осіб.

Звичайно, я розумію, що цифра ця не всіх задовольнить. Хтось заперечить, що не всіх арештованих чи депортованих можна вважати «жертвами», оскільки деякі з них були злочинцями чи навіть воєнними злочинцями. Але незважаючи на те, що мільйони цих в’язнів справді мали кримінальні вироки, я переконана, що більшість з них не були насправді «злочинцями» у жодному нормальному сенсі цього слова. Жінка, яка взяла на полі, з якого зібрали врожай, жменю зерна — це не злочинець, не злочинець і чоловік, який тричі спізнився на роботу, як це було з батьком російського генерала Олександра Лебедя, який отримав свій табірний вирок саме за це. Власне кажучи, військовополонений, якого свідомо тримають у таборі примусової праці протягом багатьох років після закінчення війни, також не ув’язнений незаконно. За всіма даними, кількість справжніх професійних злодіїв у будь-якому таборі була незначною — саме тому я і залишаю цифри такими, як вони є.

Проте дехто буде незадоволений наведеними цифрами з інших підстав. Коли я працювала над цією книжкою, мені дуже і дуже багато разів ставили одне й те саме запитання: скільки з цих 28,7 мільйона в’язнів загинули?

Це теж складне питання. Досі немає задовільної статистики щодо смертності у ГУЛАГу і на засланні[2037]. У наступні роки можуть з’явитися надійніші цифри: принаймні один колишній співробітник МВД взяв на себе завдання методичного огляду архівів — табір за табором і рік за роком, — маючи на меті визначити справжню кількість. Керуючись, можливо, дещо іншими мотивами, Товариство «Меморіал», яке вже зібрало перші надійні дані щодо кількості самих таборів, теж поставило перед собою завдання визначити кількість жертв репресій.

Однак до того, як з’являться результати цієї роботи, ми маємо покладатися на те, що маємо: щорічні дані про смертність у ГУЛАГу, грунтовані на архівній інформації обліково-розподільних частин. Видається, що ці дані не включають смерті у тюрмах і на етапах. Вони збиралися із загальних звітів НКВД, а не записів по окремих таборах. Сюди не входять дані про смертність серед спецпоселенців. Незважаючи на це, я, з певними сумнівами, тут їх наводжу:

1930 7 980 (4,2%) 1942 352 560 (24,9%) 1931 7 283 (2,9%) 1943 267 826 (22,4%) 1932 13 197 (4,81%) 1944 114 481 (9,2%) 1933 67 297 (15,3%) 1945 81 917 (5,95%) 1934 25 187 (4,28%) 1946 30 715 (2,2%) 1935 31 636 (2,75%) 1947 66 830 (3,59%) 1936 24 993 (2,11%) 1948 50 659 (2,28%) 1937 31 056 (2,42%) 1949 29 350(1,21%) 1938 108 654 (5,35%) 1950 24 511 (0,95%) 1939 44 750 (3,1%) 1951 22 466 (0,92%) 1940 41 275 (2,72%) 1952 20 643 (0,84%) 1941 115 484 (6,1%) 1953 9 628 (0,67%)[2038]

Як і у випадку з офіційною табірною статистикою, ця таблиця також виявляє певну відповідність з іншими даними. Наприклад, раптовий сплеск 1933 року, поза сумнівом, відображає голод, що вбив ще шість — сім мільйонів «вільних» радянських громадян. Менший підйом 1938 року напевно відображає масові страти, які відбувалися того року в деяких таборах. Велике зростання показників смертності під час війни — майже чверть від загальної кількості в’язнів 1943 року — також узгоджується зі спогадами людей, які пройшли через табори того року, як і віддзеркалює загальний брак продуктів харчування в усьому СРСР.

Та навіть коли ці цифри будуть уточнені, на запитання «Скільки загинуло?» відповісти буде нелегко. Правду кажучи, жодні цифри, що подавалися начальством ГУЛАГу, не можна вважати повністю надійними. Практика і звичаї перевірок таборів і наступних доган серед іншого передбачали і те, що начальники окремих таборів були дуже зацікавлені повідомляти брехливі дані про кількість померлих в’язнів: і архіви, і спогади свідчать про поширену в багатьох таборах практику звільнення умираючих в’язнів: таким чином вони не псували статистики смертності[2039]. Хоча спецпоселенців переводили з місця на місце не так часто і напівмертвими не звільняли, сама сутність заслання — проживання у віддалених селах, далеко від органів влади — означає, що статистика смертності на засланні теж не може вважатися повністю надійною.

Важливіше, однак, те, що саме питання має ставитися трохи обережніше. «Скільки загинуло?» у випадку Радянського Союзу — питання неточне, і ті, хто його ставлять, спочатку мають визначитися з тим, що насправді вони хочуть з’ясувати. Чи хочуть вони дізнатися, наприклад, просто, скільки людей у таборах ГУЛАГу і на засланні померли у сталінську епоху, з 1929 по 1953 рік? Якщо це так, то є цифри, грунтовані на архівних джерелах — хоча навіть сам історик, який їх зібрав, відзначає, що ці дані неповні і не включають у себе всіх категорій в’язнів за кожен