Читати книгу - "Лялька"

— Що, не підеш?

— І не подумаю.

Я остовпів. Раптом мені прийшла в голову геніальна думка.

— Знаєш що? — запропонував я. — А може б, ми завтра пішли на вечір до пані Ставської?..

Він сів на канапці і з усмішкою відповів:

— А знаєш, це буде непогано!.. Вона дуже мила жінка, та й давно вже я там не був. Треба б принагідно послати тій малій кілька іграшок.

Крижана стіна, Що була постала між нами, розкололась.

До нас обох повернулась колишня щирість, і ми до півночі згадували минуле. Прощаючись, Стах сказав мені:

— Людина інколи дуріє, але потім знов береться за розум… Спасибі тобі; старий!

Лопну, а одружу його з пані Ставською!

В день балу у князя ні Стах, ні Шлангбаум не були в магазині. Я догадався, що вони оформляють продаж магазину.

В інших умовах така подія отруїла б мені настрій на цілий день. А сьогодні я навіть не думав про те, що наша фірма зникне і на ній з’явиться єврейська вивіска. Що мені магазин! Аби Стах був щасливий або хоч позбувся своєї журби. Хай би завалився світ, а я мушу одружити йога!..

Вранці я послав пані Ставській записочку, в якій повідомив, що сьогодні ввечері ми з Вокульським прийдемо до неї на чай. До записки я насмілився додати коробку іграшок для Гелюні. В коробці був ліс із звірами, меблі для ляльки, маленький сервіз і мідний самоварчик. Всього товару разом з упаковкою на 13 карбованців 60 копійок.

Треба буде ще придумати щось для пані Місевичової.

Таким чином з бабусі і внучки я зроблю обценьки і так ними стисну серце прекрасної мами, що вона капітулює ще до дня святого Яна. (Ой, хай тобі чорт! А чоловік за кордоном?.. Але що там чоловік, нехай би був стерігся… Зрештою, за якихось десять тисяч карбованців ми дістанемо розвід з відсутнім і, напевне, вже не живим чоловіком).

Зачинивши магазин, я пішов до Стаха. Двері мені відчиняє лакей з накрохмаленою сорочкою в руці. Я проходжу через спальню і бачу на стільці фрак, жилет… Ой, невже з нашого візиту нічого не вийде?..

Стах у кабінеті читав англійську книжку. (Чорт його знає, нащо йому та англійська мова! Адже одружитись можна, бувши навіть глухонімим…) Він привітався зі мною щиро, хоч трохи і збентежено. «Ну, треба клепати, поки тепле!» — подумав я і, не кладучи шапки, кажу:

— Ну, що ж, чекати нічого. Ходімо, а то наші дами ще полягають спати.

Стах закрив книжку й задумався.

— Паскудний вечір, — каже, — заметіль.

— Іншим ця заметіль не заважає їхати на бал, то чого ж би вона мала зіпсувати нам вечір, — відповідаю я, прикинувшись дурником.

Стаха наче щось укололо. Він підхопився з стільця і сказав слузі подати шубу. Одягаючи його, слуга сказав:

— Тільки, пане, зараз повертайтеся, бо вже пара вдягатись, та й парикмахер скоро прийде.

— Не треба, — відказав Стах.

— Не підете ж ви непричесані танцювати…

— Я не піду на бал.

Слуга здивовано розвів руки й розставив ноги.

— Що це ви, пане, сьогодні виробляєте? — вигукнув він. — У вас наче не всі вдома… Пан Ленцький так просив…

Вокульський вибіг з кімнати, грюкнувши дверима перед носом зухвалого слуги. «Ага, — подумав я. — Князь догадався, що Стах може не прийти, і прислав майбутнього тестя з перепрошенням… Шуман правду каже, що вони не хочуть випустити його з своїх рук, ну, але ми його у вас одіб’ємо!»

Через чверть години ми були вже у пані Ставської.

Прийняли вони нас розкішно!.. Маріанна вичистила кухню піском, пані Місевичова одягла шовкову сукню жовто-зеленого кольору, а в пані Ставської того вечора були такі чудові очі, рум’янець та уста, що можна було вмерти від щастя, цілуючи таку красуню.

Не хочу себе упереджувати, але, їй-богу, Стах цілий вечір дуже уважно поглядав на неї. Він навіть не помітив, що Гелюня почепила нові стрічки.

Який це був чудовий вечір!.. Як пані Ставська дякувала нам за іграшки, як клала Вокульському цукор у чай, як зачепила його кілька разів кінцем рукава… Тепер я вже певний, що Стах приходитиме до неї якнайчастіше, спочатку зі, мною, а потім і без мене.

Під час вечері злий, а може добрий, дух скерував очі пані Місевичової на «Кур’єр».

— Дивись, Геленко, — сказала вона дочці, — сьогодні у князя бал.

Вокульський спохмурнів і, замість дивитись пані Ставській в очі, дивився в тарілку. Набравшись відваги, я не без іронії зауважив:

— Там мусить бути чудове товариство, у того князя!

Розкішні убори, галантне поводження…

— Не таке воно галантне, як здається, — відповіла стара дама. — За убори часто не заплачено, а галантність…

Звичайно, одна в салоні з графами та князями, а друга — вдома з бідними робітницями. (Ой, як же вчасно виступила пані Місевичова з своєю критикою!) «Слухай же, Стаху», — подумав я і питаю далі:

— А що, ті вельможні дами не дуже чемно поводяться з робітницями?

— Яка там чемність!.. — відповіла пані Місевичова, махнувши рукою. — Я знаю одну кравчиню, яка має багато замовлень, бо гарно шиє й дешево бере. Повертаючись від вельможних пань, вона часом аж плаче — скільки їй доводиться ждати, скільки разів переробляти та зводити рахунки… А яким вони тоном розмовляють, які вони брутальні, як торгуються… Та кравчиня каже (присягаюся здоров’ям!), що краще мати діло з чотирма єврейками, ніж з одною вельможною дамою. Хоч тепер і єврейки вже не ті: як тільки котра-небудь розбагатіє, так і починає розмовляти по-французьки, торгуватись та капризувати.

Я хотів спитати, чи не шиє своїх уборів у тієї кравчині панна ЗІенцька, але мені стало жаль Стаха — так мінився він на обличчі, бідолашний!..

Після чаю Гелюня почала розкладати на килимі одержані сьогодні іграшки, раз у раз вигукуючи з радості; ми з пані Місевичовою посідали коло вікна (ніяк вона не позбудеться цієї звички!), а Вокульський і лані Ставська сіли на канапі: вона з якимось плетивом, він з цигаркою.

Стара дама з таким запалом почала розповідати мені, яким чудовим повітовим начальником був її покійний чоловік, що я майже не чув, про що говорили пані Ставська й Вокульський. А розмова, мабуть, була цікава, бо говорили вони півголосом: «Я бачив вас минулого року в Кармелітському костьолі, коло гробу господнього». «А я найкраще запам’ятала, коли ви приходили в той будинок, де ми колись жили. І не знаю чому, але мені здавалось…»

— А скільки клопоту було з тими паспортами!.. Бог його знає, хто їх одержував, кому їх видавали, на чиє прізвище… —