Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

те, як наш Президент бере хабарі від обласних губернаторів відсотками бізнесу, акціями приватизованих підприємств, надрами, землею та навіть повітрям, були здивовані, приголомшені й обурені. Зараз — прибиті, глухонімі, але… ділові. Повіям теж не всім подобається їхнє ремесло, але вони знов і знову йдуть на панель, щоб заробити шматок хліба. І в яке місце в цей час вони ховають свою совість?

— Відомо, в яке, — Богдан Данилович уже не усміхався. — Не узагальнюй, є і серед вашого брата люди, в яких почуття патріотизму превалюють над хапальними інстинктами.

— Може, і є, але я їх не знаю.

— Гаразд, хоч би як закінчився наш словесний двобій, пропоную почати мирний діалог в ім’я майбутніх поколінь чесних журналістів. Я так припускаю, що кави ти напився по самі вуха, тому нас тут уже нічого затримати не може. Є інша пропозиція, що підкупає своєю новизною. їдьмо зараз до мене дивитися мультики.

— А вони зараз із вами?

— Хто?

— Не хто, а що. Мультики.

— Зі мною.

— Тоді є зустрічна пропозиція — ходімо до мене додому. Мої всі порозбігалися, я живу тут поруч — не треба їхати до вас за тридев’ять земель. Та й апаратура в мене, мабуть, сучасніша, ніж у вас.

— Звичайно, я ж винагород не беру.

— Так-так, вам за державу образливо.

Олександр справді мешкав недалечко. Вони за п’ятнадцять хвилин уже дивилися відеозаписи, зроблені в маєтку Миколи Яковича Назарова і експропрійовані Петром Крюком.

Після того, як промайнув останній кадр, Ліченко запитав:

— А скажіть-но, Богдане Даниловичу, що на останній касеті стерто? Там хвилин десять немає запису, хоч, як на мене, він там був.

— Те, що стерто, не стосується справи…

— А все ж? Скажіть правду, може, стерта бомба ще страшніша, ніж те, що залишилося? Ну, хоч натякніть, про що та картинка? Ви ж людина відверта й правдива.

— Там було зафіксовано, як я рукоблудничаю, — нахабно й круто відповів Зорій.

— Гаразд, не хочете говорити — не треба. Можливо, і справді там були секрети, які простим ліченкам не варто знати, — Олександр хитро усміхнувся. — А решта… Не знаю, кому цю вибухівку й запропонувати… Просто так жоден, навіть «з кулею в голові», тобто не дуже нормальний патріот не наважиться видати це в ефір. Ті ж хлопці — герої фільмів — до суду не подаватимуть. Вони самі й засудять, і виконають вирок, — Ліченко скривив рота, потягнувся. — Це хіба за гроші, — й додав: — за великі гроші.

— Гроші будуть, — твердо сказав Зорій.

— У вас? — журналіст з недовірою подивився на полковника. — Немає у вас таких грошей, щоб запустити в ефір хоч частинку з усього цього детектива.

— Сашко, будь відвертим: зробиш? Чи звертатися до когось іншого? Я тобі сказав — гроші є.

— Ні, ви ж сказали «будуть», а не «є». А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Сподіваюся, копію із записів зняли?

— Саню!..

— Вибачте, Богдане Даниловичу, ляпнув, не подумавши.

Уже весна — авітаміноз. Голова слабо працює.

7

В Івано-Франківську, куди Президент приїхав для зустрічі зі студентами місцевого університету, було вжито небувалих заходів безпеки. Спецслужби ж регулярно доповідали в канцелярію глави держави, що авторитет Президента неймовірно швидко падає. Люди, навіть із тих, хто раніше рвав глотки за «спасителя нації», зневірившись у його можливості хоч що-небудь зробити для народу, бачачи наочно те, чому довго не хотіли вірити (тобто цілковиту імпотентність українського керманича), виступали відверто й відкрито про потребу зміни не лише Президента, а й усієї влади взагалі.

Деякі гарячі голови висловлювалися так агресивно, що ігнорувати поради Служби безпеки щодо посилення охорони Президента було б надто легковажно. Хоча адекватно реагувати на мнимі чи реальні загрози на ділі було нікому.

Після того, як розігнали КДБ УРСР і створили в Україні свою національну спецслужбу, не було такого дня, щоб хтось не намагався щось реформувати в цій державній структурі. Структурі колись могутній, всевладній, таємничій і безкарній.

Висмикнули з-під крила СБУ спочатку державну охорону, наказавши довго жити славетній і всесильній «дев’ятці». Потім відокремили найбільш засекречене розвідувальне управління, відчикрижили по живому найбільш ефективне управління радіоконтррозвідки, підпорядкували безпосередньо президентським структурам урядовий зв’язок, обмеживши ексклюзив керівників спецслужби щодо прослуховування «десяток», «соток» та інших закритих телефонних апаратів, якими так полюбляли користуватися владні царьки.

Залишивши у віданні Служби безпеки фактично лише контррозвідку, до ефективності роботи якої скептично ставилися навіть самі контррозвідники, і підрозділ економічної безпеки, який гарантував безпеку здебільшого власного бізнесу керівництва спецслужби (не кажучи вже про структури боротьби з корупцією й організованою злочинністю, співробітники якої чітко притримувалися гасла «корупцію перемогти неможливо — її можна лише очолити»), Президент нарешті повірив у те, що монстра, яким свого часу був Комітет державної безпеки і якого чомусь він панічно боявся, на ділі вже не існує. Єдина структура в СБУ, яку він, кривлячись, переступаючи через своє «я», терпів і разом із тим послугами якої безмежно користувався, була так звана служба «Т», тобто підрозділ, який за статусом мав боротися з такою заразою, як тероризм, захищати конституційний лад і боротися проти всілякої закордонної ідеологічно-релігійної нечисті.

Чому ж Президент, який називав себе демократом і як ніхто інший знав, що цей підрозділ виріс із сумнозвісного 5 Управління КДБ, яке свого часу «пресувало» вільнодумство, саджало Чорновола, Лук’яненка, Хмару та інших борців за визволення України з імперського ярма, і що майже нічого з тих часів не змінилося;