Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

то чому ж у нього, Президента вільної України, почесна ця відрижка минулого?

Можливо, тому, що тільки цьому підрозділові можна було вірити й бути впевненим в об’єктивності матеріалів, які лягали щодня на стіл Президентові: у них докладно, з аналізом і прогнозом на найближчу й віддалену перспективу викладалася інформація про стан справ у країні. Можливо, тому, що «тешники» добували через тільки їм відомі оперативні можливості таку інформацію про політичних супротивників Президента, яку через жодні підслушки й підглядки не отримаєш.

Так, усе це в комплексі давало змогу вчасно й більш-менш адекватно реагувати на ті чи інші передбачувані чи несподівані загрози й узагалі створювало ілюзію, що Президент володіє необхідною інформацією. Але головна заковика була в іншому: оперативники підрозділу «Т» мали таку висококваліфіковану агентуру в найрізноманітніших верствах суспільства, що це давало їм змогу впливати на політичні процеси в країні, управляти ними і спрямовувати в потрібне русло.

Питання було тільки в тому — кому потрібно?! Хто визначав в Україні те «правильне русло», яким повинна йти держава, розвиватися й міцніти? Як показували факти — цією людиною був зовсім не Президент… Тоді хто?

На той час у Службі склалася дуже цікава ситуація: не лише не припинилося, а й узаконилося те, що кожен начальничок чи навіть опер, який мав на зв’язку більш-менш цінного агента, працював з ним сам, не розкриваючи його імені навіть перед вищим керівництвом відомства. Голови ж Служби та інші начальники приходили і звільнялися, а опери залишалися. Вони нікому не передавали своїх конфідентів, і від них ніхто цього не вимагав. Якби колись хтось захотів перевірити достовірність даних, які надає агент, то зробити це було б неможливо. Тому інформація до голови СБУ чи й до Президента надходила така, якою хотів бачити її той чи інший начальник.

«Дурилки» писалися від імені «експертів», «спеціалістів», «аналітиків», «політтехнологів»; і ніхто не міг знати, скільки там правди, а скільки фантазії чи й умисної брехні. Але вплив на керівництво держави ті «дурилки» мали неабиякий. Це — факт. Бо опери, всупереч твердженням Президента про те, що співробітники спецслужби некомпетентні в політиці (що було, можливо, найбільшою помилкою Президента, коли він цю дурницю ляпнув на першій же зустрічі з членами колегії СБУ), в політиці розбиралися досить добре, значно краще, ніж сам Президент і його гниле оточення. Це був їхній хліб. Вони в цьому всьому жили і з цього харчувалися.

За дві години до прибуття Президента до Івано-Франківського університету в затишному одноповерховому будинку, що притулився до самого лісу на околиці цього прикарпатського міста, відбувалася розмова між двома чоловіками, яким судилося через невеличкий відтинок часу зіграти дуже важливі партії в серйозній і не менш азартній грі під назвою «Замах на Президента». Саме на них зараз покладав надії один з організаторів цієї гри, який сьогодні перебував у своєму високому кабінеті в столиці на вулиці Володимирській і від якого клан Клютова чекав конкретного й однозначного повідомлення. Домовленості ж між «серйозними» людьми, навіть скріплені просто словом, мають статус закону. Іноді ж такі домовленості скріплюються і кров’ю.

Глава шоста
Замах
1

— Навколо університету все буде перекрито, поставлять рамки, пропускатимуть тільки лояльних і надійних людей з-поміж студентів і викладачів, — кремезний чоловік років сорока, одягнений в ідеально підігнаний до фігури дорогий сірий костюм, блакитну сорочку з темно-синьою краваткою, відпив з порцелянової чашечки каву й затягнувся сигаретою. — Сторонній людині туди прорватися майже неможливо. Але есбеушники, яким доручено зовнішню охорону, до виконання цих обов’язків, як завжди, поставляться, м’яко кажучи, не дуже сумлінно. Точніше — зовсім навпаки, тобто всіляко імітуватимуть активність, не вдаривши й палець об палець, навіть якщо про щось підозріле й дізнаються. Перед тим, як сюди їхати, я мав серйозну розмову з шефом: він детально роз’яснив, так би мовити, всю обстановку навколо нашої операції.

— Шефу видніше, але, здається, ти перебільшуєш нелюбов есбеушників до Президента, — другий співрозмовник, чоловік такого самого віку і схожої статури, одягнений у спортивного крою легку замшеву куртку, теж насолоджувався гарячою кавою. — Вони служаки, навчені виконувати накази, і мусять захищати владу та її лідерів. Це їхній обов’язок.

— От-от. Жодна спецслужба протягом усієї нашої історії — і СРСР, і України — не працювала на свою країну. Ці, як ти висловився, служаки виконували завдання лише задля певної особи чи групи осіб, які в той чи інший спосіб правили країною. Прикладів — море. Вони впродовж усієї історії органів безпеки тільки те й робили, що захищали владу: несамовито, завзято, потужно й віддано. Нам як колишнім працівникам органів добре відомо, що сучасний опер знає набагато більше, ніж його історичний попередник. Він, як, до речі, і ми, зовсім не з чуток обізнаний з історією ГПУ, НКВД, КДБ. Він перечитав центнери архівної макулатури, особисто тримав у руках сотні кримінальних, а то й просто політичних справ, котрі, як потім з’ясовувалося, були не чим іншим, як брутальною підробкою. Більше того, я тобі скажу зовсім незвичну річ, до якої дійшов своїм розумом: наприкінці 70-х і на початку 80-х років кадебісти були більшими дисидентами, ніж усі разом узяті сахарови й солженіцини.

— Ну, це вже ти, по-моєму, загнув, — чоловік у замшевій куртці скептично усміхнувся.

— Анітрохи. Коли немічному й маразматичному Брежнєву ще аплодували на останніх партійних з’їздах, а в школах вивчали його дебільні нетлінки, такі як «Нова земля», «Цілина», «Відродження», кадебісти, виганяючи з інститутів і університетів студентів за антибрежнєвські анекдоти, краще за всіх розуміли, що потрібні зміни в суспільстві. Андропов і його передсмертні судомні, невмілі, але відчутні кроки з наведення порядку в країні, яка падала в прірву глибокої економічної й соціальної кризи, — підтвердження того, що КДБ готовий був дуже