Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Діти Добрушків, веселі й допитливі, позбігалися з цілого дому і дивляться на Еву Франк, невідому кузину, а також на дивного дядька з рябим темним обличчям. На Еві — придбана ще у Варшаві сукенка «дорожнього» зеленкувато-коричневого кольору, який їй геть не пасує. У неї тріснув черевичок, і тепер вона намагається затулити його носаком другого. З її круглястого обличчя не сходить рум’янець. З-під капелюшка (подумати лише, у Варшаві він здавався розкішним) вибиваються пасма волосся.

Яків від самого початку поводиться гучно й безпосередньо: здається, виходячи з карети, він надягнув на сумне втомлене обличчя маску безтурботної веселості. Його журбу наче рукою зняло, її змивають ковтки гусячого бульйону, змітає з обличчя заразливий сміх Шейнделі, розчиняє вишневий лікер. Врешті звучить те екзотичне слово «Ченстохова», і Яків починає розповідати у своєму стилі, жестикулюючи та кривляючись. Лається польською, лається єврейською, діти цим збентежені, занепокоєно позирають на матір, але та лише опускає повіки, ніби кажучи: йому можна.

Вони сидять у салоні за маленьким круглим столиком і п’ють каву з вишуканих чашечок. Ева пропускає батькові розповіді повз вуха.

Коли бере цукор (до кави подають сніжно-білий, у великих кришталиках), помічає на цукорниці зображення портового міста, з характерними кранами для розвантажування товарів. Всередині чашка біла й лискуча, а вінця оздоблює тонка золота обвідка. Вона торкається чашки вустами і ніби відчуває її смак — ніжно-ванільний.

Цокає годинник: цей новий звук немовби ділить час на тонкі окрайці, все здається відміряним, розміченим, наче картата тканина. Чистим, охайним, доцільним.

Після обіду батько залишається з дядьком Зальманом та тіткою Шейнделлю, а Еві велить піти до кімнати дівчат, де молодші доньки Ґітля та Естера показують їй альбоми, в яких залишають записи всі гості дому. Ева теж має щось написати. Вона розгублена.

— Можна польською?

Ева гортає альбом і бачить, що всі записи зроблені німецькою, яку вона знає кепсько. Врешті-решт замість неї пише Маґда Ґолінська — польською, гарним почерком. Еві залишається домалювати троянду з колючками, як вони часто робили в Ченстохові: це єдина квітка, яку Ева вміє малювати.

В салоні гучно розмовляють дорослі, раз по раз лунають вибухи їхнього сміху та здивовані вигуки. Потім вони переходять на шепіт. Слуги доносять каву і фрукти. Звідкись із глибини дому чути запах смаженого м’яса. Єнджей Дембовський ходить по всьому будинку, зазирає в кожен куток. Заглядає й до кімнати дівчат, разом з ним запливає хмарка тютюнового запаху, гіркого, нав’язливого.

— Ось де панночки заховалися… — каже він і зникає, забираючи з собою запах тютюну.

До Еви, яка сидить у глибокому кріслі й грається торочкою штори, долинає з салону голос батька: той жваво розповідає, як його звільнили росіяни. Ева чує, як він прикрашає розповідь, можливо, навіть бреше. В його оповіді він — герой і все відбувається драматично: атака, постріли, тяжко поранені солдати, кров, ченці, присипані пилом і розтрощем. Насправді все було не так театрально. Сам батько розповідав, що гарнізон здався без бою. На мурах вивісили білі прапори. Зброю склали у великі стоси. Падав дощ, і гори пістолетів, шабель та мушкетів здавалися купами хмизу. Конфедератів вишикували в колони по чотири ряди і вивели. Росіяни взялися методично плюндрувати монастир і фортецю.

З генералом Бібіковим від імені Якова розмовляли Воловський та Якубовський. Той, коротко порадившись із якимось офіцером, наказав видати Якову лист про звільнення.

Коли орендованою каретою вони їхали до Варшави, їх кілька разів перевіряли різні патрулі: конфедерати-недобитки, росіяни. Читали лист, підозріливо придивлялися до красивої дівчини, що сиділа поміж дивними чоловіками. Одного разу їх зупинили якісь обдерті розбійники; Ян Воловський вистрелив у повітря, і ті повтікали. Під Варшавою вони звернули до жіночого монастиря і щедро заплатили черницям, щоб ті прихистили в себе Еву: не хотіли везти її далі цією раптово здичавілою країною. Дівчина мала чекати там, доки повернеться батько. Прощаючись із нею, Яків поцілував її в уста і сказав, що вона — найважливіше, що в нього є.

Тепер батько розповідає, як вони домагалися паспортів. Чути здивовано-недовірливий вигук тітки Шейнделі:

— Ти хотів до Туреччини?!

Ева не чує, що відповідає батько. І знову тітка:

— Але ж Туреччина — то ворог і Польщі, і Австрії, і Росії. Буде війна.

Ева засинає в кріслі.

Про нове життя в Брюнні та цокання годинників

Через кілька днів вони винаймають у радника Іґнація Пітша будинок у передмісті Брюнна. Якову Франку доводиться показати йому свої паспорти й подати до магістрату лист, який засвідчує, що він походить зі Смирни, прибув з Польщі і, втомившись від торгового ремесла, прагне осісти разом з донькою Евою в Брюнні. А також — що в нього є необхідні для цього кошти, отримані від торгівлі.

Поки вони тижнями розпаковують речі, застеляють ліжка, розкладають по шафах білизну, над їхніми головами шелестять папери, мандрують листи, звіти й доноси, шурхотять записки, туди-сюди літають рапорти. Намісник округу Просніц, такий собі фон Цоллерн, письмово висловлює сумнів, чи варто дозволяти цій громаді оселитися в Брюнні, позаяк видається підозрілим, що неофіт (як про нього кажуть) може дозволити собі утримувати таку численну прислугу. До того ж прислуга його — теж суцільні неофіти. І хоча Його Імператорська Величність закликає до толерантності, фон Цоллерн боїться брати на себе таку відповідальність і волів би, щоб вищезгаданий оселився деінде, аж доки не надійде відповідь із Цісарсько-королівського управління провінцій.

На цього листа йому відповідають, що з уваги на воєнний стан у Польщі питання про новоприбулих мусить вирішити військова влада, без дозволу якої, згідно з розпорядженням від 26 липня 1772 року, їхнє перебування в країні вважається нелегальним. Проте в листі з військової комендатури йому відповідають, що прибульці підпорядковуються все-таки цивільній владі й саме вона має ухвалити остаточне рішення. Цивільна ж влада звертається знову до намісника округу з проханням надати інформацію про особу Якова Франка: яка мета його приїзду, з чого він збирається жити, в чому полягає його торгівля.

Спираючись на донесення офіційних та неофіційних інформаторів, намісник повідомляє:

…за словами цього Франка, в Королівстві Польському, за 30 миль від Чернівців, де живуть народи Російської імперії, володіє він стадами рогатої худоби, якою жваво торгує, але, з огляду на поточну ситуацію та військові заворушення в Польщі, побоюючись за життя власне та своєї родини, має намір цього майна позбутися. Крім того, він володіє маєтком у Смирні, від якого що три роки отримує прибуток, і тому, не збираючись вести в моравському Брюнні жодної торгівлі, прагне жити лише з отих своїх прибутків.