Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- З богинею. - поправив Максуд. - Її звуть Амайанта.

- Вона нам допомагає?

- Так. - кивнув Максуд. - Але вдає, що тільки мені, і то, не з власної волі.

- І що вона вміє? Як вона може допомогти у війні проти амаліонів? - алхімісту були цікаві відповіді на сотні своїх питань. - Чому її бачите лише ви? Як вона виглядає? Вона чує лише вас?

Максуд глянув на нього стомленим поглядом. Так, зараз зовсім не той момент, щоб посидіти компанією біля багаття та поговорити до ранку. Під мурами фортеці величезне військо, віднедавна підкріплене богом.

- Я принесу карти. Розкажу про дорогу. - алхіміст, зрозумівши по виразу обличчя Максуда, що для такої розмови зараз не час, повернувся до Жазель. - У мене буде одне прохання. Може, навіть, вимога. Вам буде неважко це виконати.

Жазель на секунду перестала смикати в руках речі. Вона завмерла і подивилася спочатку на алхіміста, потім на Максуда.

- Напевно, зараз не така ситуація, щоб пред'являти свої вимоги. - сказав воїн.

- Цю ви виконаєте. - алхіміст схрестив з воїном погляди.

Повисла тиша.

- Виконаємо, за умови, що це не завадить нашій основній місії. - розрядила обстановку Сандрін. - Якщо це…

- Вам знадобиться ніж. Будь-який. І дві хвилини часу. - заспокоїв усіх Поєднувач. - Більше нічого я не прошу. Я скоро повернусь.

Усі простежили, як драйтл вийшов із кімнати. Максуд витер обличчя рукою. Так завжди під час облоги. З кожним днем ​​все складніше. Проблеми починають накопичуватися, взаємини псуватися. Поки все це не дійде до критичної точки. Потім або ті, що залишилися в живих, згуртуються і дадуть відсіч ворогові, або знайдуться зрадники, які занапастять усіх захисників. Так було у всі роки.

- Йому можна довіряти? - запитала Тревізо. - Якийсь він дивний.

- Він єдиний у своєму роді. - сказав Максуд. - На багато поколінь назад і вперед. Такі народжуються раз на сотні років. Не дивно, що він трохи дивний. Тим більше, ми не знаємо нічого про його минуле. Селюстір, сьогодні ти будеш головною серед наших Химерниць. Сандрін підніметься нагору. Алхіміста не можна залишати одного без прикриття. Я потрібен внизу. А поки що пошукаю Айю.

Надворі сонце, як завжди, палило шкіру. Сухе повітря тільки посилювало спеку. З одного боку, хотілося, щоб швидше настав вечір. А ось з іншого... Максуд пройшовся від свого будинку в один і інший бік. Амайанти не було ніде видно. Він подумки покликав її, сподіваючись, що вона зможе його почути. Схоже, марно. Тоді він спробував згадати щось хороше та посилити свої позитивні почуття. Відгуку він не відчув. Гаразд, є ще й інші справи. Треба пройтися рубежем.

Максуд зайшов до хати. Шибок у будинку не було. Як і дверей. Ліжка давно згнили. На підлозі лежав драйтл. Воїн озирнувся. Дивитися, звичайно, нема на що. Але треба дати драйтлу на підлозі час звикнути до думки, що до нього прийшли.

- Ти коли їв останній раз?

Відповіді не було. Максуд зітхнув.

- Ти знаєш скільки мені років? У? Декілька тисяч. Я й сам точно не пам'ятаю. Може, десять. Може, п'ять. Знаєш, скільки разів я відчував розчарування? - Максуд на секунду замовк. - Десятки тисяч разів. Розумієш, іноді ти підіймаєшся на гору, а іноді падаєш із неї. Це життя. Нескінченні гори. То вгору, то вниз. Зараз тобі здається, що ти котишся вниз. Але я прийшов через те, що мені потрібна твоя допомога. Особисто мені та загалом усім людям у світі. На бік ворога перейшов бог. Якщо він нападе... Захиститися від нього нам нема чим.

- Тоді я тобі навіщо? - запитав драйтл.

- Колись давно існували мечі алхімістів. - почав розповідь Максуд.

- Це ті чорні вигадані штуки?

- Так, саме ті. Їх вигадали аж сім штук. І вони вбивали. Поки всі сім не були знищені.

Драйтл цокнув язиком:

- Сумний кінець історії.

- Так. - погодився Максуд. - А тепер з'явилася надія, що один такий меч ще досі існує.

- І де він? - байдуже спитав драйтл на підлозі.

- У землях алхімістів. Його і треба тобі забрати.

- Ми не можемо вийти із фортеці. Хіба що амаліони влаштують нам коридор слави, проводжаючи нас у дорогу. Хоч би харчів ще дали.

- Румадеу, я прийшов сюди не жартувати. Меч існує. І ми маємо його знайти. Я збираю загін.

- Ти сильніший за мене, навіщо я там потрібен? - драйтл так само валявся на підлозі.

- Я не йду.

- Та Химерниця, Сандрін, здається, — вона гарний воїн. - потягнувся чемпіон.

- І вона також залишиться тут. - заявив йому Максуд.

- А люди? - з тінню надії спитав Румадеу.

- І так буде двоє. Син генерала та Жазелізе. Ще з вами виступить Химерниця.

Чемпіон зітхнув.

- В мене інші плани. Десять відміток, позначок для чемпіонів. Я зможу їх здобути лише у нічних боях.

- А-а. Значить, я помилився в тобі. - сказав Максуд, розвертаючись до нього спиною. - На терезах з одного боку порятунок життів, з іншого — твої довбані відмітки. Попрошу Калібрісто, хай мені виділить когось, можливо, Зодему.

Максуд вийшов надвір, крокуючи в напрямку дому. Амайанта літала над ним. Він її не бачив, але відчував, що вона десь там поруч.

- Як ми виберемося з фортеці. - чемпіон швидко наздогнав його. - І, якщо ми вийдемо, то як знайдемо той меч? Ти знаєш точне його місцезнаходження?

Темна шкіра. Як після гарної засмаги. Світлі очі. Дуже світлі. Комусь може навіть здатися, що вони світяться, хоч це не так.

- Твоє завдання оборонятися та нападати. Всім іншим займатиметься Жазелізе. Я їй довірив керування групою.

- Дівчинці? Їй би лялечками грати. - похитав головою чемпіон.

- Скажи їй так, і ти йтимеш всю дорогу до пояса в багнюці, поки вона ступатиме босими ногами по м'якій зеленій траві, яку змусить тебе слати перед нею. Ти її недооцінюєш.

Румадеу на це нічого не відповів, лиш брови підняв. Хтів присвиснути, але вже стримався. Він мовчки йшов поруч, іноді потягуючи носом.