Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

- Зброю собі підбери, знаєш, куди її звантажують? Добре, можеш узяти все, що тобі потрібне. Лати будуть зайвими. Ваша справа не напрямок пробивати, а непомітно крастись. Ножів побільше візьми.

- Ти навчаєш чемпіона? - підняв брови Румадеу.

- Доводиться. - знизав плечима Максуд. - Виходимо одразу як настане темрява. Збираємось на п'ятому рубежі і йдемо до дальнього його краю, де стіна впирається в скелю.

Воїн показав пальцем те місце, що він мав на увазі. Чемпіон кивнув.

- Можеш прийти заздалегідь. Щоб не так в очі кидалося наше пересування.

- Хм. Ніхто про це не повинен знати? - спитав Румадеу.

- Не повинен знати тільки той, хто не повинен.

- Щур. - усміхнувся драйтл. - Куди ж без них. - розуміючи, кивнув чемпіон. - Добре.

- Спочатку поїж. Жазелізе збере провізії. Ти віднесеш. Поки побудеш у мене в будинку.

Чемпіон знову кивнув головою. На перехресті вони розійшлися. Румадеу належало зібрати зброю для себе. Драйтл почухав своє підборіддя, обмірковуючи на ходу, які види зброї і в якій кількості йому може знадобитися.

Максуд ще провів деякий час на рубежу, проводячи потрібні зустрічі і тишком домовляючись про нічну вилазку. Весь цей час Амайанта кружляла на певній відстані, не підлітаючи ближче. Тим часом потроху підкрадався вечір. Промені сонця перестали так гріти, як вдень, а їх колір ледь помітно змінився і став більш помаранчевим. Максуд дивився на амаліонів із оглядового майданчика. Вони, як завжди, старанно створювали видимість того, що сьогодні не планують нападати. Передні частини розсаджувалися біля вогнищ, які вже подекуди почали запалюватися. Амайанта теж спостерігала. Воїнові здалося, що за останні кілька годин вона ще жодного разу так близько не підлітала.

- У Сандрін у браслеті бог?

- А ти думав, що там маленьке кошеня, яке так мило муркоче, що стріли ворогів не можуть вразити твою улюблену Химерницю?

- Я не знав, Айя. Я б тобі сказав.

- Що-о-о? - скривилася богиня, майже стиснувши губи. - Ти сказав би мені? Як сказав, хто ти, скільки тобі років, що ти вмієш? Як розповів про свої Кроки?

- Ну, зрештою я розповів. - виправдовувався Максуд.

- Угу. Ось і зараз. Я все дізнаюся останньою. - сумно констатувала богиня.

- Я не хотів, щоб хтось про це знав, тож не говорив про це вголос. Що менше ворог знає, то краще. Я гадав, що це звичайний артефакт. Інакше я розповів би.

Амайанта перевела на нього уважний погляд. Вона примружила очі.

- Гаразд. Ти говориш правду. У тебе справді не вистачило б мізків зрозуміти, що це за браслет. І як це я одразу не здогадалася? Твій п'ятиграмовий мозок просто не здатен відрізнити артефакт від заточеного бога. Адже це не твоя вина, що ти народився таким ідіотом. Усьому виною твоя гуляща нерозбірлива мати.

Максуд посміхнувся.

- Він казав жахливі речі. - сказала Амайанта. - Смішно було спостерігати за віслючкою, у якої серце в п'яти пішло. А ти начебто був до такого готовий?

- Я його знаю дуже давно. Ми весь час по різні сторони стіни. Він губить долі людей.

- Чому ти дозволив, щоб Сандрін вступила з ним до Єдності?

Максуд округлив очі.

- О, Звід. Ти зовсім ідіот. - дівчина в золотому відвернулася, мотаючи головою.

- Я думав, що…

- Він просто артефакт, так, так, я вже зрозуміла. Виходить, ти зовсім не злякався?

Вона зазирнула йому просто у вічі. Воїн витримав погляд богині. Він не відповів. Дівчина у золоті посміхнулася і перейшла на шепіт.

- Усього один раз. Коли він мене обхопив своїми лапами, га?

Максуд сковтнув. Навіщо їй говорити про те, що вона і так знає?

- Ти злякався за мене. А казав, що не знаєш, що таке страх. - посміхнулася Амайанта.

- Це інше. Я сказав би, що я хвилювався.

- Бре-шеш! - богиня виставила палець і дуже виразно похитала ним з боку на бік. - Те огидне почуття я ніколи не забуду. То було не воно. Укол страху. Голка, яка кольнула прямо у серце.

Амайанта посміхалася, дивлячись на воїна. Максуд трохи підняв брови і кивнув, відкриваючи рота, щоб їй щось відповісти.

- О, ні. - не дала йому це зробити дівчина в золоті. - Зараз ти зморозиш нісенітницю.

- Тобі подобається, що я відчуваю страх за тебе. Тобі приємно розуміти, що ти важлива для мене. - воїн посміхнувся і з повагою кивнув їй. - Ти нарешті усвідомила свою значущість.

- Я ж говорю — нісенітниця! Свою значущість? Тільки усвідомила? Моє значення неможливо переоцінити! Я важливіша за вас усіх разом узятих. - якось не по-справжньому розлютилася Амайанта.

Максуд посміхнувся. Він наситився теплими почуттями до неї.

- Не смій. Відкривати. Рота.

Воїн зітхнув.

- Ти маєш ідеї щодо почуттів? Адже я можу спробувати випробувати якісь із них спеціально. Що там у тебе за списком? Не повірю, що ти про це не думала.

Дівчина у золоті підлетіла до краю платформи і сіла на камінь.

- А ти помітив, що останнім часом почуття мають бути пов'язані зі мною? Наприклад, дружба. - поволі говорила богиня, схиляючи голову нижче і нижче - Ти ж дружиш і з іншими. Але уламок я отримала тільки тоді, коли ти подружився зі мною. Або прощення. Ти пробачив мені, і я змогла викреслити ще одне почуття.

Справді. Адже він і раніше відчував ці почуття. І, швидше за все, навіть тоді, коли Амайанта вже була поряд із ним. Але ніяк на неї це раніше не вплинуло.

- До чого ти ведеш? - все ще не міг зрозуміти воїн.

- До того, що, можливо, ти вже сто разів відчував потрібне почуття, але я його не відчула. Воно не було пов'язане зі мною. - Амайанта опустила погляд і тепер бовкала ногами. - Тому я й не можу здобути останній уламок.

- То тобі залишився всього лише один? - підняв брови Максуд, мало не зробивши своє запитання вигуком радості.

- Угу. - якось байдуже відповіла богиня.

- А чому ти тоді не літаєш, не крутишся, не змушуєш мене відчувати всі підряд почуття за списком? Тобі залишився останній крок, а я не бачу твого радісного збудження. Твого ентузіазму з цього приводу. Ти можеш повернути собі силу, Амайанта. Стати тією богинею, якою раніше й була. Всі твої проблеми в одну мить можуть вирішитися.