Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Темна вежа. Темна вежа VII

Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

191
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 198 199 200 ... 240
Перейти на сторінку:
цифра. Хтось (швидше за все, Кінг) обвів номери строф I, II, XIII, XIV і XVI.

— Прочитай позначені строфи, — хрипким голосом попросив Роланд, — бо я сам можу розібрати лише одне-два слова, але хочу знати, що в них написано, дуже хочу знати.

— Строфа перша, — промовила Сюзанна. І мусила прокашлятися — в горлі пересохло. Надворі стогнав вітер, і гола лампочка блимала у загидженому мухами плафоні.

Враз я подумав, що брехав у слові кожнім

З недобрим оком той старий каліка,

Дивився скоса і спідлоба глипав,

Чи проросте в моїй душі брехня ворожа.

І ледве стримував тріумф негожий,

Бо ще одна була у нього жертва за плечима.

— Коллінз, — сказав Роланд. — Той, хто це писав, говорив про Коллінза точнісінько так, як Кінг писав у своїх романах про наш ка-тет! «Брехав у слові кожнім!» Еге ж, таки брехав!

— Не Коллінз, — виправила Сюзанна. — Дандело.

Роланд кивнув.

— Дандело, правду кажеш. Продовжуй.

— Добре. Строфа друга.

Для чого ще він на дорозі піджидав?

Чим, окрім пастки, та брехня його була?

Всіх подорожніх тяг він у лабети зла,

Коли про шлях у нього хтось питав.

Гадати став я, чи диявол реготав,

Коли ціпком писав у куряві посмертнії слова?

— Пам’ятаєш його ціпок і як він ним розмахував? — спитав Роланд.

Звісно, вона пам’ятала. А на дорозі була не курява, а сніг, проте все решта збігалося. В цілому то був опис усього, що з ними нещодавно сталося. Від цієї думки Сюзанна здригнулася.

— Ця поема походить з твого часу? — запитав Роланд. — З твого «коли»?

Вона похитала головою.

— Її навіть не в моїй країні написали. І поет помер щонайменше за шістдесят років до мого «коли».

— А проте він мусив бачити все, що тільки-но сталося. Чи бодай якусь версію цих подій.

— Так. І Стівен Кінг знав цю поему. — Зненацька її осяяло. Спалах інтуїції був такий яскравий, що міг бути лише істиною. Круглими від подиву очима Сюзанна подивилася на Роланда.

— Ця поема спонукала Кінга до роботи! З неї він черпав натхнення!

— Ти впевнена в цьому, Сюзанно?

— Так!

— А проте цей Браунінг мусив нас бачити.

Вона не знала. Все було надто заплутано — наче розгадувати, що було спочатку: курка чи яйце. Чи загубитися в кімнаті дзеркал. Голова в неї йшла обертом.

— Сюзанно, прочитай наступну позначену строфу! Ту, що ікс-і-і-і.

— Так, строфа тринадцята, — виправила вона.

Що ж до трави, була вона змарніла,

Як череп прокаженого; стриміли

Стеблини чорні, наче кров скипіла.

Одна сліпа шкапина шолудива

Пришкандибала й стала, очамріла,

Либонь, чортові в пеклі зле служила!

— А тепер читаю чотирнадцяту строфу.

Живий той кінь? Він мертвий бути міг,

Світив кістками, шия в струпах прогнивала,

Порожні очі з-під гриви сліпо вирячались,

Почварисько було страшне, мов гріх,

Гидкішого створіння, бачить Біг,

В житті стрічать мені не випадало.

— Ліппі, — констатував стрілець і тицьнув великим пальцем собі за плече. — Миршава шкапина тієї тварюки, світила кістками, тільки вона кобила, а не кінь.

Сюзанна не відповіла, та й не мусила. Авжеж, то був опис Ліппі, сліпої й кістлявої, з шиєю, протертою до м’яса. «Вона потвора, я знаю, — сказав тоді старий… потвора, що сама була схожа на старого чоловіка. — Стара ти коробка гівна, паскудниця, прокажена чотиринога». А тут, на ксерокопіях, усе було написано чорним по білому, написано в поемі, яку створили задовго до народження сея Кінга. Можливо, за вісімдесят чи навіть сто років до його народження: «…змарніла,/ Як череп прокаженого».

— «Либонь, чортові в пеклі зле служила!» — похмуро всміхнувся Роланд. — Перш ніж піти звідси, ми подбаємо, щоб вона повернулася до господаря в пекельні стайні.

— Ні, — сказала Сюзанна. — Не подбаємо. — У горлі в неї було сухо, як у пустелі. Їй хотілося пити, але тепер вона побоювалася пити рідину, що текла з кранів у цьому жахливому будинку. Трохи згодом вона розтопить жменю снігу і тільки тоді поп’є, але не раніше.

— Чому ти так кажеш?

— Бо вона пішла. Втекла в завірюху, коли ми вбили її хазяїна.

— А звідки ти знаєш?

Сюзанна похитала головою.

— Просто знаю. — Вона перегорнула сторінку поеми, в якій було більше двохсот рядків. — Строфа шістнадцята. «О ні! Згадав тут я…»

Зненацька вона замовкла.

— Сюзанно? Чому ти… — Погляд стрільця зупинився на наступному слові, яке він зміг прочитати навіть літерами чужої мови. — Читай далі, — попросив він тихо, майже пошепки.

— Ти впевнений?

— Читай, я хочу послухати.

Вона прочистила горло.

— Строфа шістнадцята.

О ні! Згадав тут я Катберта лик бентежний

Під золотавим водоспадом кучерів.

Коли надворі день вже догорів,

Відчув я руку друга обережну

В своїй руці, але мана безмежна

Забрала його в мене і лишила холод у душі.

— Він пише про Меджис, — сказав Роланд. Його руки стислися в кулаки, проте Сюзанна сумнівалася, що він сам це усвідомлював. — Пише про те, як ми розсварилися через Сюзен Дельгадо, бо після того наша дружба вже ніколи не була такою, як раніше. Ми намагалися її відновити, але ні, колишньою вона більше не стала.

— Я думаю, після того, як у житті чоловіка з’являється жінка чи навпаки, все змінюється безповоротно, — сказана Сюзанна і передала йому ксерокопії. — Візьми. Я прочитала всі, які він вказав. Якщо в решті поеми є щось про прихід до Темної вежі — чи ні, — розбирайся сам. Якщо постараєшся, у тебе все вийде. Що ж до мене, то я не хочу знати.

А от Роланд, схоже, хотів. Він прогортав сторінки, шукаючи останню. Сторінки пронумеровані не були, проте він легко знайшов кінець, бо далі останньої строфи, XXXIV, вже нічого не було. Втім, перш ніж він зміг прочитати, до них знову долинув той слабкий крик. Надворі якраз панувало тимчасове затишшя, і тепер усі сумніви щодо того, де кричать, розвіялися.

— Там унизу, в льоху, хтось є, — сказав Роланд.

— Я знаю. І навіть здогадуюся хто.

Він кивнув.

Сюзанна пильно подивилася на нього.

— Усе сходиться, правда? Це як пазл, який ми склали повністю, бракує тільки останніх кількох шматочків.

І знову пролунав крик, слабкий і безнадійний. Крик людини, яка стоїть на порозі смерті. Вони вийшли з ванної, витягаючи револьвери. Проте Сюзанна подумала, що цього разу зброя їм не знадобиться.

П'ять

Жук, що прибрав подоби веселого старого жартуна Джо Коллінза, лежав там, де й раніше, але Юк на кілька кроків од нього відступив. І Сюзанна чудово його розуміла. Дандело вже підсмерджував, крізь панцир, який розкладався, просочувалися цівки білої рідини. Попри це, Роланд

1 ... 198 199 200 ... 240
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна вежа. Темна вежа VII», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темна вежа. Темна вежа VII"